Чорнильна смерть - Корнелія Функе

Навіть Орфей відступив на кілька кроків, наче тепер було небезпечно стояти поряд з Мо.

Мо перезирнувся з Чорним Принцом. Що він розповів йому? Що хоче прикликати білих жінок тільки задля Вогнерукого? Чи, може, Принц знає про слова, які Сойка хотів купити цим учинком? Ні, безперечно, ні.

Мо і Принц пліч-о-пліч пішли між могил. Ведмідь ступав їм услід. А Орфей зі своїм охоронцем заквапився до дуба, під яким стояли Меґі й Реза. Тільки Фарид лишився там, де був, мов прикипівши до землі, зі страхом на обличчі перед тими, кого хотів прикликати Мо, і тугою за тим, кого вони забрали з собою.

Над цвинтарем війнув легенький вітерець, зимний, як і подих тих, кого вони чекали, і Реза несамохіть ступила крок уперед, але Здоровань потяг її назад.

— Ні, — тихо мовив він, і Реза стала в затінку гілля й дивилась, як і Меґі, на обох чоловіків, що стояли серед могил.

— Покажіться, доньки Смерті! — Голос Мо видавався таким байдужим, наче тих, кого він прикликав, він кликав уже безліч разів. — Ви, певне, пригадуєте мене? Я нагадую вам про Каприкорнову фортецю, про нору, в яку ви пішли за мною, і про те, як кволо билося моє серце у ваших білих пальцях. Сойка хоче запитати вас про одного товариша. Де ви?

Реза схопилася за серце. Мабуть, воно калатало не менш несамовито, ніж серце Меґі.

Перша біла жінка з’явилася поряд із нагробком, перед яким стояв Мо. Їй було досить простягти руку, щоб доторкнутися до нього, і вона торкнулася його так легенько, наче привітала приятеля.

Ведмідь застогнав і опустив голову. Потім позадкував, крок за кроком, і вчинив так, як не чинив ніколи раніше: покинув свого господаря. Але Чорний Принц стояв і далі, поряд із Мо, хоча на його темному обличчі проступав страх, якого Меґі ніколи не бачила раніше.

Натомість обличчя Мо не виразило нічого, коли бліді пальці погладили йому руку. Друга біла жінка з'явилася праворуч від нього. Вона вхопила його за груди, там, де билося серце. Реза зойкнула і знову ступила крок уперед, але Здоровань смикнув її назад.

— Вони нічого йому не заподіють. Поглянь! — прошепотів він їй.

З’явилася ще одна біла жінка, потім четверта, п’ята. Вони обступили Мо й Чорного Принца, аж поки Меґі бачила їх обох лише як тіні поміж туманних постатей. Які ж вони були гарні — і такі моторошні, — і якусь мить Меґі хотілося, щоб їх міг бачити Феноліо. Вона знала, як він запишався б цієї миті, гордий, що створив безкрилих янголів.

Білих жінок з’являлося дедалі більше. Вони, здавалось, народжуються з віддиху, що білими хмаринками прилипав до вуст Мо й Чорного Принца. Чому їх з’являється так багато? Меґі відчувала зачудування й бачила його і на Резиному обличчі, і навіть на Фаридовому обличчі, що так боявся духів. А потім почулося шепотіння не менш безтілесне, ніж самі бліді жінки. Шепіт ставав дедалі гучнішим, і зачудування переросло в страх. Обриси Мо розпливлися, наче він розчинився в білому. Дорія занепокоєно поглянув на брата. Реза гукнула Мо. Здоровань знову спробував стримати її, але вона вирвалась і побігла.

Меґі метнулася за нею, занурилась у туман розітнутих тіл. До неї поверталися обличчя, білі, мов каміння, за яке вона зашпортувалася. Де батько?

Меґі спробувала розпихати білі постаті, але її руки хапалися за ніщо, раз по раз, аж поки вона раптом наткнулася на Чорного Принца. Він стояв із посірілим обличчям, з мечем у тремтячій руці, й озирався, немов забув, хто він. Але білі жінки вже не шепотілися. Вони розчинилися, мов дим від подуву вітру. Коли вони зникли, ніч видавалася ще темнішою. Яка чорна. І моторошно холодна.

Реза знову і знову гукала Мо, а Принц розпачливо озирався з непотрібним мечем у руці.

А Мо зник.

Провина

Часе, дай мені зникнути. А потім поєднається все, що ми розлучаємо завжди, поки перебуваємо тут.

Одрей Ніфенеґер. Дружина мандрівника в часі

Реза чекала між могил, аж поки засіріло, але Мо не повернувся. Роксанин біль став її болем. Проте вона оплакувала не мертвого. Мо зник, наче його ніколи не було. Сюжет поглинув його, і провина падала на неї.

Меґі плакала. Здоровань тримав її в обіймах, але його широким обличчям теж котилися сльози.

— Це ви винні! — без упину вигукувала Меґі, відштовхуючи Резу й Фарида, і навіть Чорний Принц не міг заспокоїти її. — Це ви його вмовили! Навіщо я врятувала його тоді, якщо тепер вони однаково забрали його?

— Мені шкода. Справді, мені дуже шкода! — бідкався Орфей, і його голос чіплявся за Резину шкіру, мов якісь отруйні солодощі. Коли білі жінки зникли, він стояв, ніби чекаючи чогось, і насилу приховував сміх, що знову і знову кривив йому вуста. Але Реза помітила. Так… і Фарид теж.

— Що ти зробив? — Фарид схопив Орфея за розкішні шати і вдарив кулаками в груди. Орфеїв охоронець хотів схопити Фарида, але Здоровань міцно тримав його.

— Паскудний брехун! — ридаючи, вигукнув Фарид. — Двоязика змія! Чому ти нічого не спитав їх? Ти просто не хотів нічого питати, хіба не так? Ти лише хотів, щоб вони забрали Чарівновустого. Запитайте його! Запитайте його, що він ще написав. Таж я бачив! Він написав не тільки слова, які пообіцяв Чарівновустому. Там був ще другий аркуш! Він думає, я не знаю, куди він гне, бо я не вмію читати, зате я вмію рахувати. Там було два аркуші, і його скляний чоловічок сказав, що вчора вночі він прочитав другий аркуш уголос!

«Він каже правду, — немов шепотіло щось Резі. — О Господи, Фарид каже правду!»

А Орфей зі шкури пнувся, щоб удати щире обурення.

— Що за дурниці він верзе! — кричав він. — Невже, по-вашому, я не розчарований? Що я міг удіяти, як вони забрали його? Я виконав свою частину угоди! Я написав точнісінько те, чого просив Мортимер. Та чи мав я нагоду запитати їх про Вогнерукого? Ні! А втім, я не вимагатиму своїх слів назад. Але, сподіваюся, кожному з присутніх зрозуміло, — і тут Орфей подивився на Чорного Принца, що й досі тримав у руці меч, — що саме я нічого не отримав від цієї угоди!

Орфеєві слова ще досі лежали в поясі Рези. Вона хотіла жбурнути їх йому вслід, коли він поїхав геть, а потім таки знову заховала їх у пояс. Слова, що мали повернути їх назад, — вона ще й не читала