Чорнильна смерть - Корнелія Функе
Минали години, і Фаридові якимось дивом пощастило виплюнути затичку. Він спробував гризти мотузку, якою Ос зв’язав його, але навіть миша краще впоралася б із цим завданням. Чи шукатимуть його, коли він, убитий і закопаний, лежатиме під шибеницями? Вогнерукий, Чарівновустий, Меґі… Ох, Меґі! Він ніколи не поцілує її знову. Що ж, останнім часом він узагалі не дуже часто цілувався з нею. Та все ж… Підступний Сироголовий! Фарид кожним прокльоном, який тільки міг пригадати, зганяв його зі світу — і з цього світу, і зі свого колишнього світу, і зі світу, в якому зустрівся з Вогнеруким. Він вимовляв їх уголос, — бо вони діють тільки так, — і злякано замовк, почувши, як угорі відчиняють двері до підвалу.
Невже звечоріло? Що тут можна помітити — в цьому вогкому, запліснявілому підвалі? Цікаво, Ос зламає карк, немов кролику, чи, може, просто затулить йому вуста м’ясистими долонями, аж поки він уже не дихатиме? Не думай про це, Фариде, невдовзі й сам побачиш! Фарид притулився плечима до палі. Можливо, він зможе принаймні розбити йому носа. Один добрий поцілений копняк у тупе обличчя, коли Ос розв’язуватиме мотузку, і ніс зламається, мов суха гіллячка.
Фарид розпачливо намагався стягти грубу мотузку, але Ос, на жаль, тямив, як треба зв’язувати. Меґі! Чи не могла б ти прислати мені, як і своєму батькові, кілька рятівних слів? Ох, яким кволим стає він від страху. Фарид дослухався до кроків, що лунали на сходах. Як на Бугая, вони напрочуд тихі, — і раптом до нього метнулися дві куниці.
— Клянусь усіма феями, Круглолиций добувся до грошей, — почувся шепіт із пітьми. — Що за розкішний дім! — Затанцював вогник, потім другий, третій, четвертий, п’ятий… П’ять вогників — якраз досить, щоб освітити обличчя Вогнерукого — і Яшму, що, збентежено всміхаючись, сидів на його плечі.
Вогнерукий.
Фаридові стало так легко на серці, що він не здивувався б, якби просто взяв і полетів. Але що з Вогнеруковим обличчям? Воно змінилося. З нього неначе стерли всі роки, всі лихі, самотні роки і…
— Твої рубці зникли!
Фарид міг тільки шепотіти. Щастя мов ватою кутало йому слова. Проноза стрибнув до нього й лизнув зв’язані руки.
— Так, і, уяви собі, мені здається, Роксані бракує їх. — Вогнерукий зійшов з останньої сходинки й нагнувся до хлопця. Згори долинали збуджені голоси.
Вогнерукий дістав з-за пояса ніж і перерізав мотузки.
— Чуєш? Боюся, Орфей скоро довідається, що в нього гості.
Фарид розтер затерплі зап’ястки. Він не міг відвести очей від Вогнерукого. А що, як це тільки привид або ще гірше — просто сон? Але хіба він не відчував тепла його тіла та ударів серця, коли Вогнерукий нахилився над ним? Немає вже тієї моторошної тиші, яка обступала Вогнерукого в копальні. І від нього тхнуло вогнем.
Сойка повернув його. Так, безперечно, це він. Такий, яким завжди зображував його Орфей.
Ох, він написав би його ім’я вогнем на міських мурах — Чарівновустого, Сойки, хоч як його там називають! Фарид простяг руки й несміливо торкнувся такого знайомого й водночас чужого обличчя.
Вогнерукий тихенько засміявся й підняв Фарида на ноги:
— Що це? Ти хочеш пересвідчитися, що я не привид? Якого ти, звичайно, ще боїшся, еге ж? А що, якби я справді був привидом?
Замість відповіді Фарид так палко обняв його, що Яшма, пронизливо зойкнувши, ковзнув з плеча Вогнерукого. На щастя, він зловив скляного чоловічка швидше від Ґвіна.
— Обережно! Обережно! — прошепотів Вогнерукий і посадив Яшму на плече Фаридові. — Ти, як і завжди, поривчастий, мов телятко. Дякуй своєму скляному приятелеві, що я тут. Він розповів Бріані, що Орфей учинив з тобою, і вона помчала верхи до Роксани.
— Бріана? — Скляний чоловічок зашарівся, коли Фарид посадив його собі на руку. — Дякую, Яшмо!
Фарид обернувся. На сходах до підвалу лунав Орфеїв голос:
— Хтось чужий? Що ти верзеш? Як він пройшов повз тебе?
— Це провина служниці! — чув Фарид, як протестує Ос. — Рудокоса служниця просто впустила його через тильні двері!
Вогнерукий прислухався, що діється вгорі, з давнім глузливим усміхом на вустах, якого так бракувало Фаридові. На його плечах і на волоссі танцювали іскри. Вони, здається, світилися навіть під шкірою, та й у самого Фарида шкіра була гаряча, наче її палив вогонь, відколи до неї доторкнувся Вогнерукий.
— Вогонь, — прошепотів він. — Він у тобі?
— Можливо, — пошепки відповів Вогнерукий. — Я не зовсім такий, як давніше, але все-таки можу робити кілька нових цікавих речей.
— Речей? — Фарид дивився на нього, з подиву вирячивши очі, але згори знову лунав Орфеїв голос:
— Тут пахне вогнем. Пусти мене, людський носорогу! Він має рубці на обличчі?
— Ні! З якої речі? — ображено відповів Ос.
Знову почулися кроки на сходах, тепер уже важкі та невпевнені. Орфей не любив ані підніматися, ані опускатися сходами, і Фарид чув його прокльони.
— Меґі вчитала сюди Орфея! — прошепотів Фарид, підсуваючись ближче до Вогнерукого. — Я попросив її про це, бо думав, що він може повернути тебе!
— Орфей? — знову засміявся Вогнерукий. — Ні. Я чув тільки голос Чарівновустого.
— Можливо, його голос, але саме мої слова повернули тебе! — насилу переступив останні сходинки Орфей з обличчям, червоним від вина. — Вогнерукий, це таки ти! — В його голосі звучала щира радість.
Позаду Орфея з’явився Ос, на його грубому обличчі проступали страх і лють.
— Пане, погляньте на нього! — крикнув він. — Це не людина! Це демон або нічний підземний дух. Бачите іскри в його чубі? Коли я хотів затримати його, він мало не спалив мені пальці — неначе кат тицьнув мені в руки розпечені жарини!
— Так-так, — тільки й мовив Орфей. — Він прийшов сюди здалеку, дуже здалеку. Така довга подорож може змінити людину. — Він глянув на Вогнерукого, наче боявся, що той наступної миті може розчинити його в повітрі або, що ближче до правди, загнати в кілька безживних слів на аркуші паперу.
— Ох, який я радий, що ти повернувся! — аж затинався від хвилювання Орфей. — А твої рубці зникли! Як дивно! Про це я нічого не писав. Що ж, як і завжди… Ти повернувся! Без тебе цей світ наполовину втрачає свою вартість, але тепер знову все буде таким дивовижним, як і давніше, коли я вперше прочитав про тебе. То була найкраща з усіх оповідок, але відтепер ти станеш її героєм, тільки ти, завдяки моєму мистецтву, що повернуло тебе додому, а тепер навіть вирвало від Смерті!
— Твоє мистецтво?
