Чорнильна смерть - Корнелія Функе

Реза притулилася чолом до недалекого нагробка. Він був дитячий, на могилі лежала крихітна льоля. «Мені дуже шкода». Їй знову здавалося, ніби вона чує м’який, темний Орфеїв голос упереміш із доньчиним плачем. Атож, Фарид казав правду. Орфей збрехав. Він описав, що відбулося, і своїм голосом перетворив той запис на дійсність, із ревнощів прибрав Мо зі своєї дороги, як завжди й казала Меґі, — а вона, Реза, ще й допомогла.

Тремтячими пальцями Реза розгорнула папір, який Мо заткнув їй у пояс. Він був вологий від роси, а над словами простерся Орфеїв герб. Фарид розповідав їм, як Орфей замовляв одному художникові-геральдисту в Омбрі свій герб: корону для брехні, буцімто він походить із королівського роду, пальми, бо він, мовляв, з далеких країв, і єдинорога, закручений ріг якого чорний від чорнила.

Єдиноріг був ще й знаком Мо. Реза відчула сльози на очах. Коли вона почала читати, слова розпливалися перед очима. Опис будинку Елінор видавався трохи незграбним, зате для їхнього повернення Орфей знайшов потрібні слова, і навіть для страху, що цей сюжет може перетворити її чоловіка на когось іншого… Звідки він знає так точно, що відбувається в її серці? «Від тебе самої, — з гіркотою подумала Реза. — Ти розповіла йому про весь свій розпач». Вона стала читати далі і затнулася: «Мати і донька повернулися назад, у дім, де повно книжок, а от Сойка лишився й пообіцяв піти за ними, коли настане пора і він дограє свою роль…»

«Я написав точнісінько те, чого просив Мортимер!» — вчувався їй Орфеїв голос, сповнений ображеної невинності.

Ні. Такого не може бути. Мо хотів піти разом з ними! Чи, може, ні?

«Резо, ти не знатимеш відповіді», — думала вона й зігнулася над могилкою, так їй краялося серце. Їй здавалося, ніби вона чує і плач дитини у своєму лоні.

— Резо, ходімо, — сказав Чорний Принц, підійшовши до неї і простягши їй руку. На його обличчі не видніло жодного докору, хоча він був мов прибитий і тяжко засмучений. Не запитував він і про слова, які написав Орфей. Можливо, вірив, що Сойка, зрештою, був чарівником. Чорний Принц і Сойка — дві руки справедливості, чорна і біла. А тепер знову є тільки Принц.

Реза вхопилася за його руку й насилу підвелася. «Іти? А куди? — хотілося запитати їй. — Знову в табір, де чекає порожній намет, а твої люди поглядатимуть на мене з іще більшою неприязню?»

Дорія привів їй коня. Здоровань і далі стояв коло Меґі, його грубе обличчя було заплакане, як і в дівчини. Він уникав Резиного погляду. Отже, навіть він звинувачує її в тому, що сталося.

Куди? Може, назад?

Реза й далі тримала в руці папірець з Орфеєвими словами. Дім Елінор. Як вона почуватиметься, повернувшись туди без Мо? Якщо Меґі взагалі читатиме ці слова. «Елінор, я втратила Мо. Я прагнула захистити його, але…» Ні, не хотілося б їй розповідати про цей випадок. Немає повернення назад. Немає вже нічого.

— Меґі, ходімо, — погукав Принц дівчину. Він хотів посадити її на коня до Рези, але Меґі відсахнулася.

— Ні. Я поїду з Дорією, — мовила вона.

Дорія підвів до неї коня. Фарид, коли Меґі сіла позаду Дорії, кинув на нього не дуже приязний погляд.

— Чому ти ще тут? — запитала Меґі Фарида. — І досі сподіваєшся, що перед тобою раптом постане Вогнерукий? Він не повернеться, так само як і мій батько, але Орфей, безперечно, знову візьме тебе на службу, після всього, що ти зробив для нього!

Фарид щулився від кожного слова, мов пес під різкою. Потім мовчки обернувся й пішов до свого віслюка. Гукнув Пронозу, але куниця не прийшла, і Фарид поїхав без неї. Меґі навіть не провела його очима і обернулася до Рези.

— Не думай, ніби я повернуся з тобою. А якщо ти потребуєш читця для своїх неоціненних слів, іди до Орфея. Зрештою, ти вже раз ходила до нього!

Чорний Принц і цього разу не запитував, про що говорить Меґі, хоча Реза бачила запитання на його змореному обличчі. Всю довгу дорогу, поки вони поверталися в табір, він їхав збоку від Рези. Сонце осявало один пагорб за іншим, але Реза знала, що для неї ніч не скінчиться. Відтепер вона житиме в її серці. Безкінечна, безпросвітна ніч. Водночас і чорна, і біла, як і жінки, що забрали з собою Мо.

Кінець і початок

Коротка заувага на полях:

Ви помрете.

Маркус Цузак. Книжкова злодійка

Білі жінки повернули геть усе: спогади про біль і страх, про гарячковий жар і холод їхніх рук на його серці. Але цього разу все було по-іншому. Вони торкалися Мо, а він не боявся їх. Шепотіли імена, які вони мали для своїх, і здавалося, ніби запрошують його. Атож, таки запрошували тихими, сповненими туги голосами, які він так часто чув у сновиддях, запрошували, мов давно зниклого друга, що нарешті повернувся.

Їх було багато, дуже багато. Їхні бліді обличчя обступали його, мов туман, у якому зникало все інше: Орфей, Реза, Меґі й Чорний Принц, що мить тому ще стояв біля нього. Зникли навіть зорі, земля під ногами. Він раптом опинився на купі прілого листя. Його запах важкою, солодкою хмарою завис у холодному повітрі. Поміж листям лежали білі кістки. Череп. Кінцівки. Де він?

«Мортимере, вони забрали тебе, — подумав він. — Як і Вогнерукого».

Чому ця думка не лякала його?

Він чув птахів над собою, багато птахів, а коли білі жінки відступили, побачив над собою повітряне коріння, що звисало, як павутиння, з темної височіні. Він був усередині стовбура, порожнього, мов органна труба, і високого, наче башти Омбрійського замку. На дерев’яних стінах росли гриби, і їхнє зеленаве світіння освітлювало пташині та феїні гнізда. Мо простяг руку до коріння, щоб з’ясувати, чи відчувають що-небудь пальці. Так, він намацав їх. Провів рукою по обличчю, відчув власну шкіру, незмінену, теплу. Що це означає? Отже, це не смерть? Тоді що це? Сон?

Мо обернувся, і далі наче уві сні, і поглянув на мохові ложа. Там спали моховині, їхні зморщені личка у смерті були так само позбавлені віку, як і в житті. Але на останньому ложі лежала знайома постать, і то з таким спокійним обличчям, яким він бачив його востаннє. Вогнерукий.

Роксана дотримала обіцянки, даної в обваленій копальні: «Він матиме такий