Чорнильна смерть - Корнелія Функе

Не треба, Мо! Будь ласка!

Меґі поглянула на матір — і мерщій відвернулася, коли Реза відповіла на її погляд. Донька розгнівалася на матір. Тільки через сльози матері та її поїздку до Орфея Мо стоїть тут.

З ними приїхав не лише Здоровань, а й Чорний Принц — і Дорія, хоча брат забороняв йому. Дорія, як і Меґі, стояв між могилами і озирався, розглядаючи речі, що лежали перед нагробками: зів’ялі квіти, якась дерев’яна іграшка, черевик, сопілка. На одній могилі лежали свіжі квіти. Дорія підняв їх. Квіти були білі, як і жінки, яких усі чекали. Помітивши, що Меґі дивиться на нього, він підійшов до неї. Дорія анітрохи не скидався на свого брата. Здоровань мав коротке темно-каштанове волосся, а в Дорії воно, кучерявлячись, спадало аж на плечі, й Меґі інколи видавалося, ніби Дорія вийшов із давньої книжки казок, яку Мо подарував їй, коли вона тільки-но навчилася читати. Малюнки в ній пожовкли, проте Меґі годинами розглядала їх, твердо переконана, що їх намалювали крихітними ручками феї, про яких розповідали деякі казки.

— Ти можеш прочитати літери на камені? — запитав Дорія, ставши коло Меґі й далі тримаючи в руках білі квіти. Два пальці на його лівій руці не згиналися, їх зламав йому п’яний батько, коли хлопець намагався захистити від нього свою сестру. Принаймні так розповідав Здоровань.

— Звичайно, — відповіла Меґі, ще раз поглянувши на Мо.

Феноліо переказав через Батиста засторогу: «Мортимере, Орфеєві не можна довіряти!» Але даремно.

Не треба, Мо! Будь ласка!

— Я шукаю одне ім’я, — збентежено мовив Дорія. — Але я не… не вмію читати. Це ім’я моєї сестри.

— Як її звали?

Якщо Здоровань не помилявся, Дорії виповнилося рівно п’ятнадцять років саме того дня, коли Миршавець хотів його повісити. На думку Меґі, він видавався старшим. «Авжеж, — відказав Здоровань, — цілком можливо, що старший, бо мати не дуже вправна в лічбі! Про мій день народження вона взагалі не пам’ятає!»

— Її звали Суза, — відповів Дорія, придивляючись до нагробків, неначе саме ім’я могло прикликати давно померлу сестру. — Брат казав, що її поховано десь тут. Він тільки не може пригадати де.

Вони знайшли нагробок. Він поріс плющем, але ім’я видніло ще досить виразно. Дорія нахилився й розгорнув листя.

— Сестра мала такі самі біляві коси, як і ти, — сказав він Меґі. — Ладзаро сказав, що мати вигнала її, коли та захотіла жити у шпільманів. Цього він ніколи їй не простив.

— Ладзаро?

— Мій брат. Здоровань, як ви називаєте його. — Дорія водив пальцем по літерах, що їх, здавалося, хтось вишкрябав на камені ножем. У літері «С» виріс мох.

Мо й досі розмовляв з Орфеєм. Орфей простяг йому аркуш: слова, що їх замовила Реза. Чи справді Мо прочитає їх ще цієї ночі, раптом і справді з’являться білі жінки? Чи повернуться вони до Елінор ще до того, як розвидніє? Меґі не знала, що саме навівають їй ці думки: смуток чи радість. Їй навіть не хотілося думати про це. Вона прагнула тільки одного: щоб Мо знову сів верхи й поїхав звідси, щоб не було тих материних сліз, які спонукали його приїхати сюди.

Фарид стояв трохи збоку з Пронозою на плечі. Коли Меґі дивилася на нього, її серце було не менш холодне, ніж при погляді на Резу. Фарид переказав Орфеєву вимогу, знаючи, в якій небезпеці може опинитися її батько, не кажучи вже про те, що внаслідок цієї угоди вона з Фаридом могла б уже ніколи не побачитись. Але Фаридові байдуже. Його цікавив тільки один чоловік, і ним був Вогнерукий.

— Кажуть, ви прийшли сюди здалеку, ти і Сойка, — мовив Дорія, діставши з-за пояса ніж і вишкрябавши мох з імені своєї сестри. — А там усе по-іншому?

Що Меґі могла відповісти на таке запитання?

— Так, — пробурмотіла вона нарешті. — Геть по-іншому.

— Справді? Фарид казав, що там є вози, які їздять без коней, і музика, що лунає з маленьких чорних скриньок.

Меґі була змушена усміхнутися.

— Так, це правда, — тихо підтвердила вона.

Дорія поклав білі квіти на могилу сестри й підвівся:

— А правда, що в тому краї є навіть літальні апарати? — На його обличчі проступала величезна цікавість. — Я раз був спробував приробити собі крила. Я навіть трохи пролетів, але не дуже далеко.

— Авжеж… Є й літальні апарати, — відповіла Меґі відчуженим голосом. — Реза може показати їх тобі.

Мо склав аркуш, отриманий від Орфея. Реза підійшла до Мо й заговорила до нього. Навіщо? Йому не слід її слухати. «Меґі, іншого виходу немає, — тільки й сказав він, коли вона благала не погоджуватися на Орфеєву пропозицію. — Мати має слушність. Пора повертатися. Тут стає дедалі небезпечніше». Що вона відповіла б на ті слова? Останніми днями розбійники тричі були змушені переносити табір через Свистунові патрулі, а в Омбрійському замку, здається, щогодини об’являлася жінка, яка стверджувала, буцім бачила Сойку, сподіваючись таким чином урятувати своїх дітей.

Ох, Мо!..

— З ним нічого не станеться, — заспокоював її Дорія. — Ось побачиш, навіть білі жінки люблять його голос.

Нісенітниці. Не що інше, як вигадані нісенітниці!

Коли Меґі підійшла до Мо, її чоботи лишили сліди на інеї, немов цвинтарем пройшов якийсь дух. Обличчя Мо вкрай споважніло. Може, він боїться? Ну, Меґі, що ти думаєш? «Меґі, вони складаються тільки з туги».

Коли Меґі проминала Фарида, той збентежено відвернув очі.

— Благаю тебе! Ти не мусиш! — вмовляла Реза голосом, що видавався надто гучним серед мертвих, і Мо легенько приклав їй пальця до вуст.

— Я хочу, — відповів він, — а тобі не треба боятися. Я знаю білих жінок краще, ніж ти думаєш. — Він засунув їй у пояс згорнений аркуш паперу. — Ось. Бережи його. Раптом з якихось причин я не зможу читати, прочитає Меґі.

«Раптом з якихось причин я не зможу читати…» — раптом вони вб’ють мене, як і Вогнерукого, своїми холодними білими руками. Меґі розтулила вуста — і знову стулила їх, коли Мо поглянув на неї. Вона знала цей погляд. «Ніяких обговорень. Забудь про це, Меґі».

— Гаразд. Отже, свою частину угоди я виконав. Я… гм, думаю, нам не треба чекати довше! — Орфей вочевидь нетерпеливився. Він переступав ногами і усміхався липким сміхом. — Кажуть, вони можуть, поки сяє місяць, і до того, як він сховається за хмари…

Мо тільки кивнув головою й подав знак Здорованеві, що лагідно повів за собою Резу й Меґі, геть від могил, під скельний дуб, що ріс на краю цвинтаря. Дорія, помітивши, як моргнув йому брат,