Борва мечів - Джордж Мартін

Пан Аксель був кремезний коротун з грудьми, як барило, товстими руками, кривими ногами та пасмами волосся з вух. Дядько королеви служив каштеляном Дракон-Каменя вже ціле десятиріччя і завжди розмовляв до Давоса чемно та приязно, бо знав, що князь Станіс до того ласкавий. Але зараз у його голосі не чулося ані приязні, ані навіть чемності.

— Ти диви, кого це нам до берега прибило! Пана Давоса! Таке щастя, а ми й не чекали!

— Цибуля не тоне, пане Акселю. Ви прийшли відвести мене до короля?

— Я прийшов відвести вас до підземелля. — Пан Аксель майнув рукою стражникам. — Схопіть його і відберіть кинджала! Він заміряється ним на життя нашої пані.

Хайме II

Хайме помітив корчму першим. Головна її будівля обіймала південний берег, де річка робила вигин. Довгі низькі відгалуження тягнулися вздовж води, мовби чиїсь мацаки прагнули вловити подорожніх, що пливли униз течією. Нижній поверх був складений з сірого каменю, верхній — з білених колод, а дах — із черепиці. Показалася і стайня теж, а ще виноградник з важкими від ягід лозами.

— З димарів не йде дим, — зауважив він, поки наближався берег. — А у вікнах нема світла.

— У корчмі ще господарювали, коли я її минав, — мовив пан Клеос Фрей. — Тут варили добре пиво. Може, трохи збереглося у льосі.

— Може, тут і люди є, — додала Брієнна. — Ховаються. Або лежать мертві.

— Чи не злякалися ви, ягідко моя, кількох мертв’яків? — закпинив з неї Хайме.

Вона подарувала йому погляд палаючих очей.

— Мене звати!…

— Брієнною, так-так. Хіба вам не кортить, панно Брієнно, переночувати хоч одну ніч у ліжку? Там безпечніше, ніж посеред річки. До того ж розумно буде дізнатися, що тут коїться.

Вона нічого не відповіла, та за мить потягла стерно, спрямовуючи скедію до старого дерев’яного пришибу. Пан Клеос завовтузився, щоб спустити вітрило, а коли човен м’яко штовхнувся у пришиб, то виліз першим припнути його. Хайме незграбно вибрався слідом, потерпаючи від кайданів.

Біля кінця пришибу на залізному стовпі хилиталася облуплена вивіска, яка зображувала грубу подобу короля у короні, на колінах і з руками, складеними докупи для присяги на вірність. Хайме кинув погляд і зареготав:

— Хоч обшукайся, а доречнішої корчми не знайдеш!

— Вона якась особлива, абощо? — підозріливо запитала здоровачка.

Відповів їй пан Клеос Фрей.

— Це корчма «Навколішки», ласкава панно. Вона стоїть на тому самому місці, де останній Король-на-Півночі став на коліна перед Аегоном Завойовником і скорився під його волею. Гадаю, на вивісці змальовано саме його.

— Торген привів військо на південь після загибелі двох королів на Полум’яному Полі, — додав Хайме, — та коли побачив Аегонового дракона і його вояцтво, то обрав шлях розуму і зігнув свої морожені коліна.

Він спинився, почувши іржання коня.

— У стайні є коні. Принаймні один.

«А мені й одного досить, щоб лишити цю соковиту ягідку далеко позаду.»

— Подивимося, чи нема когось удома, ну ж бо?

Не чекаючи на відповідь, Хайме закрокував пришибом, зателенькав кайданами, приклався плечем до дверей, розчахнув їх…

…і опинився віч-на-віч із напнутим і зарядженим арбалетом. Позаду арбалета виднівся кремезний хлопець років п’ятнадцяти.

— Лев, риба чи вовк? — вимогливо запитав хлопчак.

— Краще каплун. Давно про нього мрію. — Хайме почув, як супутники заходять слідом. — До речі, арбалет — зброя боягуза.

— Нехай. А груди вам прохромить однаково.

— Може, прохромить. Але доки ти натягнеш його вдруге, мій родич розкидає твої тельбухи підлогою.

— Не треба лякати хлопця! — примирливо закликав пан Клеос.

— Ми не хочемо нікому зла, — мовила дівка. — І маємо гроші заплатити за питво та їжу.

Вона витягла срібну монету з гамана і показала хлопцеві. Той глянув підозріливо спершу на срібняка, потім на кайдани Хайме.

— А цей чого у залізах?

— Арбалетників кількоро вбив, — відповів Хайме. — Пиво маєте?

— Маємо. — Хлопець опустив арбалета на піввершка. — Відстібніть паси з мечами і зроніть додолу. Тоді, може, погодуємо.

Він посунувся і глянув крізь товсті, дзвінкових обрисів віконні скельця, чи немає знадвору ще когось.

— То вітрило кольорів Таллі.

— Ми пливемо з Водоплину.

Брієнна відстібнула пряжку на пасі з мечем і впустила його з брязкотом на підлогу. Пан Клеос наслідував її приклад.

З дверей льоху показався похмурий та худий чолов’яга з блідим обличчям, поцяткованим віспою. В руці він тримав важкого різницького тесака.

— Троє, кажете? На трьох у нас конятини стане. Кінь старий, жилавий, зате свіженький — щойно закололи.

— А чи є хліб? — спитала Брієнна.

— Сухарі та вівсяні коржі. Черстві.

Хайме весело вишкірився.

— Яка дивина — чесний корчмар! Ще не стрічав із вашої породи таких, щоб не подавали черствого хліба та жилавого м’яса. Але ти перший, хто отак сам узяв і зізнався.

— Я не корчмар. Корчмаря поховано за хатою разом з його жінками. Я сам поховав.

— А може, сам і убив?

— Якби убив, то хіба сказав би? — Чолов’яга сплюнув. — Напевне, то вовків робота. А мо’, левів, хто їх добере? Ми з дружиною знайшли їх мертвими. А коли так, то корчма тепер наша — я так собі думаю.

— То де ж згадана вами дружина? — спитав пан Клеос.

Чоловік підозріливо примружив на нього око.

— На біса вам теє знати? Нема її тута… дивіться мені, бо й вас не буде, якщо не вподобаю ваше срібло на зуб.

Брієнна кинула йому монету. Він її схопив і миттю кудись запхав.

— Вона має ще, — оголосив малий з арбалетом.

— Хай має. Хлопче, ходи донизу та знайди мені цибулі.

Хлопець закинув арбалета на плече, кинув похмурий погляд і зник у льосі.

— То ваш син? — спитав пан Клеос.

— Та ні… прибився собі хлопець, а ми з дружиною і взяли. Ми колись мали двох власних синів, та одного замордували леви, а другий помер від різачки. А в хлопця матір убили Кровоблазні. Такі часи настали — треба, щоб хтось сторожив, поки ти спиш. — Він махнув тесаком на столи. — Сідайте, де очі бачать.

У комині не лишилося нічого, крім холодного попелу, та все ж Хайме обрав собі стільця коло нього і витяг