Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Оейде здалося, що в неї виймають серце.  Вона хотіла закричати, але жодного слова не вилетіло зі стиснутого невідомими чарами горла. 

Біль безліччю дрібних голок встромився в її груди, в живіт, в голову.  Навіть дихати Оейде не могла і тільки ледь помітно тремтіла, благаючи всіх родових духів послати їй позбавлення від цього болю.

– Я встановила зв'язок! Тепер вже недовго, – промовила Агіль, опускаючи руки і кинула на спотворене, потемніле обличчя Оейде швидкий, презирливий погляд.

Але в неї не було часу радіти стражданням дівчини. Вона й так затримала обряд, тож доводилося поспішати. До того ж, у глибині душі, Агіль остерігалася біди, яку напророкувала Гла, тож хотіла закінчити якнайшвидше.  Її турбувало те, що ритуал  не йшов так, як мав іти. 

Вона відстебнула від пояса кинджал, піднесла до шиї дочки і дуже повільно, обережно зробила три надрізи. 

З рани виступило кілька крапель крові. Тавіфа, як і раніше, посміхалася матері, і на її синюватих губах пузирилася слина.

– Потерпи, Афо, скоро все буде добре, – Агіль з невимовною ніжністю подивилася на доньку і підійшла до Оейде.

Оейде розуміла, що тепер Агіль стане її різати на частини, повільно, з насолодою, випускати кров, щоб віддати її силу своїй божевільній доньці. А зілля потроїть біль і страждання, яких їй доведеться зазнати.

Агіль грубо притиснула руку Оейде до каменя і зробила вздовж зап'ястя повільний глибокий надріз.

І знову біль пронизав усе тіло, – немов хтось сипав у рану, з якої поштовхами витікала кров, розпалене  вугілля.  

Оейде хотіла закричати, але з рота вирвався лише невиразний писк.  Агіль його не почула, бо  була неймовірно захоплена стражданнями своєї жертви.

– Кров у землю для нового народження! – сказала Агіль і підступила до другої руки дівчини.

Страх і відчай були такі сильні, що Оейде здалося, ніби над нею розкололося небо. 

Але наступної миті спазм відпустив її горло. Дівчина навіть не закричала, завищала на всю силу, на яку тільки була здатна, не шкодуючи голосу, який раптово  повернувся.

Агіль відсахнулася і впустила кинджал. Дзвякнувши, вдарився він об поверхню каменю.

Зв'язок порушився. І всі почуття, весь біль Оейде миттєво передалися Тавіфі. 

Нещасна теж закричала страшним голосом і почала з розмаху битися потилицею об камінь.

– Рамхеб! Убий її!  – заволала  Агіль, кидаючись до доньки, та й про закривавлений ніж забула.

Рамхеб, який на мить сторопів, відразу прийшов до тями.

Оейде  метнулася здоровою рукою до кинутого кинджала і стиснула гарячу рукоятку.

Гла залишилася стояти біля вогню. Вона тихенько пританцьовувала на місці, посміхаючись самій собі, немов її тішило все, що відбувалося.

Тавіфа верещала, реготала, кричала, виривалася з рук матері, дряпала її обличчя гострими нігтями.

Рамхеб, витягнувши руки, кинувся на Оейде, забувши про всяку обережність, і наткнувся на кинджал, який дівчина, обороняючись,  виставила вперед. Глухо загарчав  та  відскочив.   

Оейде не уявляла, наскільки важко поранила свого мучителя. Але вона не дала йому отямитися. Схопилася і з нелюдською силою встромила кинджал йому в око.  Під гострим лезом щось чавкало, хрустіло. Рамхеб застиг, потім похитнувся, намагаючись утриматися на ногах.

В останньому зусиллі висмикнув він кинджал і чорна кров ринула назовні.

Оейде зістрибнула з кам'яного піднесення і побігла навмання в темряву.  Вже краще потонути в болоті! Серце її калатало, розриваючи груди. Навіть біль відступив, немов даючи дівчині можливість використати останній шанс вижити... 

– Рамхеб! – почула вона шалений крик матінки, заглушений верескливим реготом Тавіфи, –  Гла! Не дай їй втекти!

– Біжу, матінко!

І шльопаючі, квапливі кроки зазвучали за її спиною.

Оейде прискорила крок, перемагаючи слабкість і запаморочення. Вона розуміла, що знесилена і їй не втекти від сильної, моторної карлиці. Збожеволілим, розгубленим поглядом шукала вона на землі якусь товсту гілку, щоб спробувати захиститися, не віддати так легко своє життя.

– Стій! – зашипіла Гла, виринаючи з-за дерев і піднімаючи обидві руки, показуючи, що в її долонях нічого немає, – Клянуся, не нападатиму! –  і вкрадливо, боязко озирнулася назад.

–  Я не вірю тобі... – глухо промовила Оейде, повертаючись обличчям до карлиці і продовжуючи відступати у пітьму.

– Стій! Туди не треба, там болото! Поверни праворуч і йди на ту зелену зірку, не звертаючи, – квапливо говорила Гла, і її очі виблискували в темряві, як очі якогось звіра, – і за деякий час  потрапиш до людського житла... Я скажу матінці, що ти потонула в болоті...

– Ти рятуєш мене чи губиш?

– Рятую! Листя полину сказало, що колись ти теж мені станеш у пригоді... Обряд не завершено, тож згодом набудеш такого ж вигляду, що і   раніше... Біжи!

Оейде повірила. Не сказавши ні слова, вона звернула праворуч і побігла в темряву.