Буря Мечів - Джордж Мартін

На мить Джеймі здалося, що Брієнна його вдарить. «Ще один крок — і я висмикну в неї того кинджала з піхов і застромлю в живіт». Він підтягнув ногу, готовий до стрибка, але дівчина не ворухнулася.

— Бути лицарем — рідкісний і цінний дарунок,— сказала вона,— а тим більше — лицарем королівської варти. Цей дарунок отримує мало хто, а ви його зневажили й заплямували.

«Дарунок, якого ти так жадаєш і якого ніколи не отримаєш».

— Своє лицарство я заслужив. Нічого мені не дарували. В тринадцять я виграв на турнірі в рукопашній, тоді я ще був простим зброєносцем. У п’ятнадцять я виїхав з сером Артуром Дейном проти братства королівського лісу, й він помазав мене просто на полі бою. Це білий плащ мене заплямував, а не навпаки. Тож не варто мені заздрити. Це боги не дали тобі прутня, а не я.

Брієнна кинула на нього повний ненависті погляд. «Вона б мене залюбки на кавалки порубала, якби не ця її дорогоцінна присяга,— подумав Джеймі.— От і добре. Досить з мене туманної риторики й бабського осуду». Дівчина без слова пішла геть. Джеймі скрутився під плащем, сподіваючись, що йому насниться Серсі.

Та коли він заплющив очі, перед його внутрішнім зором постав Ейрис Таргарієн, який сам-один міряв кроками тронну залу, смокчучи вкриті струпами й закривавлені долоні. Дурень повсякчас різав руки об клинки та клюги Залізного трону. Джеймі прослизнув у королівські двері, вбраний у свої золоті обладунки, з мечем у руці. Золоті обладунки, не білі, але цього вже ніхто не пам’ятає. «Шкода, що я і того клятого плаща не скинув».

Ейрис, побачивши кров на його мечі, поцікавився, чи належить вона лорду Тайвіну. «Він мусить померти, цей зрадник. Мені потрібна його голова, і ти цю голову принесеш, а то згориш разом з усіма. Всі зрадники! Росарт каже, вони навіть тут, у цих стінах! Він пішов їх гостинно зустріти. Чия це кров? Чия?»

«Росартова»,— відповів Джеймі.

В ту мить фіалкові очі розширилися, а королівський рот вражено роззявився. В Ейриса мимоволі спорожнився кишківник, а сам він, розвернувшись, побіг до Залізного трону. Під поглядами порожніх очниць драконових черепів, розвішаних на стінах, Джеймі стягнув зі східців останнього короля-дракона, який верещав, як різана свиня, і смердів лайном. Щоб покласти цьому край, виявилося досить один раз рубонути по шиї. «Як легко,— пригадалося, тоді подумав він.— Король не мав би так легко вмерти». Принаймні Росарт намагався чинити опір, але, якщо по правді, бився він, як справжній алхімік. «Дивно, що ніхто не поцікавився, хто ж убив Росарта... але ж, звісно, він був ніхто — низькородний правиця-на-годину, ще одна божевільна забавка Божевільного Короля».

Сер Еліс Вестерлінг і лорд Крейкгол разом з іншими батьковими лицарями ввірвались у залу саме вчасно, щоб заскочити кінець, тож Джеймі ніяк не міг зникнути, щоб слава чи осуд впали на якого-небудь хвалька. А що це буде осуд, він здогадався з поглядів, які були звернені до нього... хоча, можливо, в них читався страх. Хай він і Ланістер, але ж він був з Ейрисових сімох!

«Замок наш, сер, і місто теж»,— сказав до нього Роланд Крейкгол, але це було правдою тільки наполовину. Вірні Таргарієнам люди й досі вмирали на гвинтових сходах і у зброярні, Грегор Кліган з Ейморі Лорчем штурмували мури Мейгорової тверджі, а Нед Старк ще вів своїх північан крізь Королівську браму, але Крейкгол знати цього не міг. Здавалося, він не здивувався, побачивши Ейриса зарубаним: сином лорда Тайвіна Джеймі був задовго до того, як його призначили в королівську варту.

«Перекажіть усім, що Божевільний Король мертвий,— звелів Джеймі.— Хто здасться, не вбивайте, а беріть під варту».

«А нового короля проголошувати?» — запитав Крейкгол, і Джеймі прочитав між рядків: ним стане ваш батько? чи Роберт Баратеон? чи, може, ви підтримаєте нового короля-дракона? Якусь мить Джеймі поміркував: є Вісерис, що утік на Драконстон, і є Рейгарів син-немовля, що разом з матір’ю тут, у Мейгоровій тверджі. «Новий король з Таргаріенів, а при ньому за правицю — мій батько. Вовки завиють, а лорд штормових земель вдавиться люттю!» Це було страшенно спокусливо, аж тут він глянув униз, на тіло на підлозі, під яким розповзалася калюжа крові. «В них обох тече його кров»— подумав він. «Оголошуйте, кого в біса схочете»,— сказав він Крейкголу. А тоді видерся на Залізний трон і всівся, поклавши меча на коліна,— хотів побачити, хто прийде брати царство. Як виявилося, то був Едард Старк.

«Ти теж не мав права мене судити, Старку».

Уві сні з’явилися охоплені полум’ям мерці, вдягнуті в завихрене зелене полум’я. Джеймі з золотим мечем у руці кружляв навколо них, але на місці кожного, якого він убивав, поставало двоє.

...Його збудила Брієнна, буцнувши черевиком під ребра. Навколо було ще чорно, почався дощ. Поснідали вівсяниками, копченою рибою і ожиною, якої назбирав сер Клеос, і ще до сходу сонця посідали в сідла.

Тиріон

Мугикаючи собі під ніс, переступив поріг євнух, одягнений у розмаяну мантію з персикового шовку; від нього пахло лимонами. Побачивши Тиріона в кріслі біля вогню, він різко зупинився.

— Мілорде Тиріоне,— пискнув він, нервово хихикнувши.

— То ви мене ще пам’ятаєте? Бо я вже сумнівався.

— Як приємно бачити вас таким дужим і здоровим! — Вейрис посміхнувся найслизькішою з посмішок.— Хоча, зізнаюся, не очікував побачити вас у моїх скромних покоях.

— І справді скромних. Аж занадто, якщо по правді.

Тиріон дочекався, поки батько викличе Вейриса, й тільки тоді прослизнув до нього в гості. Євнухові покої виявилися малими й убогими: три скритні кімнатки без вікон під північним муром.

— Чекаючи на вас, я сподівався розкрити тут гори пікантних таємниць, але тут і папірчика не знайдеш...— Тиріон шукав і таємних ходів, розуміючи, що Павук обов’язково повинен мати можливість виходити й заходити непомітно, але й тут нічого не досяг.— У карафі виявилася вода, боги праведні,— провадив він,— спальня не ширша за труну, а ліжко... воно кам’яне — чи тільки так здається?

Зачинивши двері, Вейрис замкнув їх на засув.

— Мене мучить біль у спині, мілорде,