Буря Мечів - Джордж Мартін

Якийсь час вона мовчала. Тиріон намагався заговорити про щось інакше, але наштовхнувся на стіну похмурої люб’язності — такої крижаної і непіддатливої, як Стіна, якою він одного разу гуляв на Півночі. «Боги праведні,— думав він утомлено, спостерігаючи, як, догоряючи, затріпотіла свічка,— як можу я допустити це знову, після Тиші? Невже я такий дурень, яким вважає мене батько?» Він би залюбки зробив усе, що просить Шей, залюбки під руку відвів би її до себе в спальню й дозволив одягатися в шовки й оксамити, які вона так любить. Якби залежало від нього, вона б на шлюбному бенкеті Джофрі сиділа поруч з ним і танцювала з ведмедями, скільки схоче. Але він не витримає, якщо її повісять.

Коли свічка догоріла, Тиріон виплутався з обіймів Шей і запалив другу. Тоді обійшов стіни, по черзі постукуючи по них, шукаючи таємного ходу. Шей сиділа, підтягнувши ноги до підборіддя й обхопивши себе руками, і спостерігала за ним. Нарешті вона мовила:

— Вони під ліжком. Таємні сходи.

— Під ліжком? — недовірливо озирнувся він на неї.— Та це ліжко з каменя витесане! І важить тонну.

— Там є місце, куди натискає Вейрис, і воно злітає вгору. Я його спитала, як це робиться, а він сказав, що це чари.

— Так,— не стримав посмішки Тиріон,— закляття під назвою «противага».

— Мені вже час,— підвелася Шей.— Іноді дитина починає буцатися вночі, Лоліс прокидається та кличе мене.

— Вейрис скоро повернеться. Він, мабуть, кожне слово наше слухає,— Тиріон поставив свічку. Спереду на бриджах у нього виднілася волога пляма, але в темряві її не мають помітити. Отож він наказав Шей одягнутися й чекати на євнуха.

— Гаразд,— пообіцяла вона.— Ви ж мій лев? Мій велет Ланістер?

— Так,— озвався Тиріон,— а ти...

— ...ваша повія,— вона поклала пальчик собі на вуста.— Знаю. І вашою леді мені не стати. Бо в іншому разі ви б узяли мене з собою на бенкет. Але це байдуже. Я не проти побути і вашою повією, Тиріоне. Тільки тримайте мене біля себе, мій леве, тримайте в безпеці.

— Обіцяю,— озвався він. «Дурень ти, дурень! — волав у голові голос.— Навіщо ти це сказав? Ти ж прийшов сюди, щоб відіслати її геть». Натомість він іще раз її поцілував.

Дорога назад здалася йому безкінечною і безрадісною. Подрик Пейн спав на висувній койці в ногах його ліжка, але Тиріон збудив хлопця.

— Брон,— тільки й сказав Тиріон.

— Сер Брон? — Под потер очі зі сну.— О! Знайти його? Мілорде?

— Та ні, я збудив тебе, щоб поговорити, як він одягається,— мовив Тиріон, але хлопець не вловив сарказму. Под, роззявивши рота, тільки збентежено витріщався на господаря, поки Тиріон не підкинув руки, здаючись, і не мовив: — Так, знайди його. Приведи його. Зараз.

Хлопець квапливо вдягнувся й хіба що не вибіг з кімнати. «Невже я і справді такий застрашливий?» — не міг повірити Тиріон, перебираючись у нічну сорочку й наливаючи собі вина.

Він уже пив третій кубок, минула вже половина ночі, коли Под нарешті повернувся, тягнучи за собою перекупного лицаря.

— Сподіваюсь, у хлопця були серйозні підстави на те, щоб висмикнути мене від Чатаї,— сказав Брон, усідаючись.

— Від Чатаї? — роздратовано перепитав Тиріон.

— Гарно бути лицарем. Більше не доводиться шукати собі дешевший бордель далі по вулиці,— вишкірився Брон.— Тепер на перинах — Алаяя з Марі, а поміж них — сер Брон.

Тиріону довелося притлумити роздратування. Брон мав не менше прав спати з Алаяєю, ніж будь-хто інший, але... «Я її навіть не торкався, хай і кортіло, але ж Брон цього знати не може. Він мав би тримати свій прутень подалі від неї». Сам Тиріон не наважився навідатися до Чатаї. Бо якби він це зробив, Серсі точно подбала б, аби про це довідався батько, і тоді Яю не просто відбатожать. Тиріон, намагаючись перепросити, послав дівчині срібне намисто з нефритом і пару браслетів до нього, але не більше...

«Усе це марно».

— Є такий співець, зветься Саймоном Срібноязиким,— стомлено мовив Тиріон, відгороджуючись від власної провини.— Іноді співає для дочки леді Танди.

— І що з ним?

«Убий його»,— кортіло Тиріону сказати, але ж чоловік цей не зробив нічого поганого — заспівав собі просто кілька пісень. І забив гарненьку голівку Шей картинками голубів і ведмедів-танцюристів.

— Знайди його,— натомість мовив Тиріон.— Знайди його, поки цього не зробив хтось інший.

Арія

Вона саме викопувала овочі на городі мерця, коли почувся спів.

Арія закам’яніла, дослухаючись, зненацька забувши про три тонкі морквини в руці. Їй пригадалися криваві лицедії та вояки Руза Болтона, й по спині пробіг холодок. «Це несправедливо — не тоді, коли ми нарешті знайшли Тризуб, коли нарешті думали, що ми в безпеці!»

От тільки навіщо лицедіям співати?

Пісня летіла понад рікою звідкись із-за невисокого пагорба на сході.

В Мартингород їду до любої я, гей-го, гей-го...

Арія підвелася, а морквини так і звисали з її руки. Схоже було, що співун наближається річковим гостинцем. Пиріжок, який сидів поміж капусти, теж його почув, якщо судити з виразу його обличчя. Гендрі заснув у затінку під спаленою хатою, тож чути нічого не міг.

Цілунок там виборе криця моя, гей-го, гей-го...

Арії здалося, що крізь тихе мурмотіння ріки долинули і звуки ліри.

— Ти чуєш? — хрипко прошепотів Пиріжок, притискаючи до себе повні руки капусти.— Хтось наближається.

— Іди збуди Гендрі,— звеліла йому Арія.— Просто потруси за плече, не здіймай галасу.

Гендрі просинався легко, на відміну від самого Пиріжка, якого доводилося буцати, та ще й кричати на нього.

Кохання удосвіта нам засія, гей-го, гей-го...

З кожним словом пісня лунала голосніше.

Пиріжок опустив руки. Капуста посипалася на землю з глухим стукотом.

— Треба ховатися!

«Де?» Спалена хата з її зарослим городом бовваніла на березі Тризуба. Так, уздовж ріки стирчало кілька верб, а мулиста мілина поросла