Буря Мечів - Джордж Мартін
— Є. Хлопче, спускайся вниз і пошукай цибулі.
Хлопець завдав арбалет собі на плече, кинув на гостей останній похмурий погляд і зник у підвалі.
— Син? — запитав сер Клеос.
— Ні, ми з жінкою просто взяли його до себе. У нас було двоє синів, але одного вбили леви, а другий помер від різачки. А цей хлопець лишився без матері через кривавих лицедіїв. Цими днями людині потрібен хтось, хто пильнував би, поки вона спить,— мовив чоловік і махнув сікачем на стіл.— Можете присісти.
В коминку не палилося, але Джеймі вибрав крісло поближче до залишків жару й витягнув під столом довгі ноги. Кожен рух його супроводжувався брязкотом ланців. «Як дратує цей звук! Кінець кінцем я ці ланцюги дівці на шию намотаю — побачимо, як вони їй сподобаються».
Чоловік, який виявився не хазяїном заїзду, підсмажив три величезні кінські відбивні й на салі пришкварив цибулі, компенсувавши черстві вівсяники. Джеймі з Клеосом випили елю, а Брієнна — кухлик сидру. Хлопець тримався оддалік: присів на діжку елю, поклавши заряджений арбалет на коліна. Кухар, наливши собі кухоль елю, підсів до гостей.
— Які новини з Річкорину? — запитав він сера Клеоса, прийнявши його за головного.
Перш ніж відповісти, сер Клеос глянув на Брієнну.
— Лорд Гостер дуже хворий, але його син тримає броди на Червоному Зубці, не пускаючи Ланістерів. Були бої.
— Всюди бої. Ви куди прямуєте, сер?
— На Королівський Причал,— сер Клеос обтер сало з губ.
— Тоді ви — три дурні,— пирхнув господар.— Я чув, що під мурами міста стоїть король Станіс. Подейкують, у нього сто тисяч війська й чарівний меч.
Джеймі, стиснувши ланцюг, який скував йому зап’ястки, туго напнув його, шкодуючи, що не має сили порвати. «Тоді я покажу тому Станісу, куди ввіткнути його чарівний меч».
— На вашому місці я б тримався подалі від королівського гостинцю,— вів далі чоловік.— Я чув, там зараз — гірше не буває. І вовки, і леви, і банди злидарів, які полюють на всіх підряд.
— Набрід! — презирливо оголосив сер Клеос.— Такі не наважаться напасти на озброєних вояків.
— Перепрошую, сер, але я бачу тільки одного озброєного вояка, який подорожує з жінкою і бранцем у ланцях.
Брієнна кинула на кухаря похмурий погляд. «А дівка не любить, коли їй нагадуюсь, що вона дівка»,— подумав Джеймі, знов натягуючи ланцюг. Тверді холодні ланки, це непіддатливе залізо, уп’ялися у шкіру. Кайданки натерли зап’ястки вже до крові.
— Я збираюся плисти Тризубом до самого моря,— пояснила дівчина господарю.— У Дівоставі візьмемо коней і поскачемо на Сутінь-діл і Розбі. Так ми триматимемося подалі від основних боїв.
— Рікою ви до Дівоставу не дістанетеся,— похитав головою господар.— Менш як за тридцять миль звідси згоріло й затонуло кілька кораблів, і вода в тому місці замулилася. Там засіли беззаконники, чатуючи, хто пропливе повз, а ще більше їх нижче за течією біля Порогів і острова Рудий Олень. Та й лорда Лискавку в тих краях бачили. Він переходить ріку, де схоче, їздить туди-сюди — не сидить на місці.
— А хто цей лорд Лискавка? — поцікавився сер Клеос Фрей.
— Лорд Берик, якщо ваша ласка, сер. Його так прозвали, бо він завжди падає зненацька, як лискавка з ясного неба. Кажуть, його неможливо вбити.
«Будь-кого можна вбити, якщо прошити мечем»,— подумав Джеймі.
— А Торос Мирський і досі з ним?
— Ага. Червоний чаклун. Я чув, він має дивовижну силу.
«Ну, він і справді мав дивовижну силу: міг перепити самого Роберта Баратеона, а таких людей небагато». Джеймі якось чув, як Торос сказав королю, що став червоним жерцем, бо його мантія дуже добре приховує винні плями. Роберт так реготав, що обляпав елем шовкову накидку Серсі.
— Звісно, я не збираюся втручатися,— мовив Джеймі,— але, схоже, Тризуб — не найбезпечніший шлях.
— Я теж кажу,— погодився кухар.— Навіть якщо вам удасться проминути Рудого Оленя й не зустрітися з лордом Бериком і червоним чаклуном, попереду ще рубіновий брід. Я чув, хоча й давненько, що його тримають вовки лорда П’явки. Може, тепер там знову леви, чи лорд Берик, чи хто завгодно.
— Або нікого,— припустила Брієнна.
— Якщо міледі хоче на це свою шкуру поставити, я її не зупинятиму... але, на вашім місці, я б з тої річки тікав і йшов суходолом. Як бу’ триматися подалі від доріг і ночувати під деревами, ховаючись, ясна річ... ну, я б усе одно з вами не пішов, але крихітний шанс у вас є.
Здоров’ячка вагалася.
— Нам знадобляться коні.
— Тут є коні,— зауважив Джеймі.— Одного я чув у стайні.
— Ага, є-є,— сказав хазяїн, який не був насправді хазяїном.— Трійко, але вони не на продаж.
— Та певна річ,— не стримав сміху Джеймі.— Але ви все одно їх нам покажіть.
Брієнна нахмурилася, але не-хазяїн заїзду, не моргнувши, стрівся з нею очима — і за мить вона неохоче мовила:
— Показуйте,— і всі підвелися з-за столу.
Якщо судити зі смороду, стайні не чистили вже давненько. Серед соломи кружляли тисячі жирних чорних мух, з дзижчанням перелітаючи від стійла до стійла і повзаючи по горах навалених повсюди кінських кізяків, а от коней було тільки троє. Трійця була ще та: незграбний гнідий возовик, древній білий мерин, сліпий на одне око, а ще лицарська верхова кобила, сіра в яблуках і норовиста.
— Не продам за жодні гроші,— сказав їхній господар-не-господар.
— А як вам дісталися ці коні? — хотіла знати Брієнна.
— Коли ми з жінкою прийшли в заїзд, тягловик був тут, у стайні,— пояснив чоловік,— разом з тою шкапою, яку ви щойно з’їли. Мерин з’явився якось уночі, а ступака, під сідлом і загнузданого, піймав хлопець. Ось, я вам покажу.
Сідло, яке він показав, було оздоблене срібною інкрустацією. Чапрак колись був картатий, рожево-чорний, але нині — переважно брунатний. Джеймі не впізнав початкових кольорів, а от криваві плями впізнав миттєво.
— Ну, власник по цю кобилку найближчим часом сюди точно не прийде,— мовив він, оглядаючи ноги й зазираючи кобилі в зуби.— Дайте йому золотий за сіру в яблуках кобилу, і нехай ще й сідло віддасть,— порадив він Брієнні.— За возовика — срібняк. А за те, що спекається білого, нехай ще сам приплачує.
— Не варто так зневажливо говорити про свого коня, сер,— дівчина
