Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін

— Якщо вже зайшла мова про поштивість, — відказав Ноукс, — то я не вважаю поштивістю лихословити на старших і кращих за себе. Забирай свою Чарівницю й інші дурниці куди-інде! Доброго дня, якщо ти хотів почути саме це. А тепер іди собі геть! — він глузливо плеснув у долоні. — Якщо у тебе в Кухні переховується котрийсь із чудесних друзів, то виряди його до мене — нехай я хоч подивлюся. Якщо він змахне своєю чарівною паличкою і зробить мене знову струнким, то я думатиму про нього краще, ніж зараз, — і старий засміявся.

— Чи не вділите кілька хвилин для Короля Диво- краю? — мовив на те його співрозмовник.

Нажаханий Ноукс помітив, що, проказуючи це. Майстер вищає. Альф одкинув свого плаща. Під ним виявився святковий одяг Магістра Куховарства, проте білі шати мерехтіли і спалахували, а на чолі в чоловіка сяяла велика коштовність у вигляді зірки. Обличчя його було молодим, але суворим.

— Старче, — мовив він, — ти аж ніяк не рівня мені за літами. А щодо кращості, то ти часто глузував із мене позаочі. Чи ж тепер кинеш мені виклик відкрито?

Він ступив уперед, і Ноукс, тремтячи, відсахнувся. Спробував було покликати на допомогу, та заледве витиснув із себе шепіт.

— Ні, величносте! — пробурчав. — Не кривдьте мене! Я ж бо лише бідолашний старий.

Обличчя Короля пом'якшало.

— На жаль, так! Ти кажеш правду. Не бійся! Заспокойся! Та хіба ж ти не очікував, що Король Дивокраю зробить для тебе щось, перш ніж піти? Я вволю твоє бажання. А тепер прощавай! І спи!

Магістр знову загорнувся у плащ і подався в напрямку до Зали: та не встигнув Король зникнути з овиду, як витріщені очі старого кухаря заплющились і він захропів.

Коли дід прокинувся знову, сонце котилося на захід. Він протер очі й легенько затремтів, адже осіннє повітря було прохолодним.

— Ох! Оце сон! — мовив. — То, мабуть, через ту свинину, яку я зів за обідом.

З того дня він так боявся появи поганих снів, що майже перестав їсти, боячись шлункового розладу, — харчувався нечасто і скупо. Тож незабаром зісохся, й убрання та шкіра звисали на ньому складками і зморшками. Діти називали його Кістлявим Обірванцем. Отоді раптом з'ясувалося, що він може ходити селом і прогулюватися з допомогою самої лише палиці: та і прожив Ноукс набагато довше, ніж якби залишився товстим. Загалом, кажуть, ніби він дожив до століття, — то був його єдиний здобуток, вартий згадки. Але до останніх днів його життя люди чули, як він кожному, хто хотів послухати старечі байки, розповідав таке:

— Ви можете називати це тривожним знаком, але насправді то лише дурний сон. Король Дивокраю! Де там! У нього не було чарівної палички. А якщо перестанеш їсти, то неодмінно схуднеш. Це — природно. Покладайтеся на здоровий глузд. У цьому немає жодної магії.

Настав час Свята Двадцяти Чотирьох. Коваля запросили співати пісень, а його дружина допомагала давати раду з дітьми. Коваль дивився, як вони танцюють і співають, а сам думав, що ці діти прекрасніші та жвавіші, ніж були в дитинстві вони самі. На мить його зацікавило, що би міг робити у свій вільний час Альф. Кожен із дітлахів, здавалося, заслуговував на те, щоби знайти зірку. Та погляд його раз у раз звертався до Тіма: пухкенького хлопчати, незграбного в танцях, але з приємним співочим голосом. За столом він сидів мовчки, спостерігаючи, як гострять ножа та розрізають Торт. Зненацька він пропищав:

— Любий пане Кухарю, відріжте мені, будь ласка, маленький шматочок. Я сьогодні з'їв уже стільки, що почуваюся дуже ситим.

— Гаразд, Тіме, — мовив Альф. — Я відріжу тобі особливий шматок. Думаю, він тебе не обтяжить.

Коваль спостерігав, як Тім їсть свій торт: повільно, та з очевидним задоволенням: утім, не знайшовши там жодної дрібнички чи монетки, малюк виглядав дещо розчарованим. Але незабаром у його очах спалахнуло світло, хлопчина засміявся, повеселів і тихо заспівав собі під ніс. Потім підвівся й пішов у танок, — сам, із дивною грацією, якої раніше в нього не помічали. Усі діти сміялись і плескали в долоні. «Отже, все гаразд, — подумав Коваль. — Тепер ти мій спадкоємець. Цікаво, в які дивовижні місцини заведе зірка тебе? Бідолашний старий Ноукс. І все ж, гадаю, він ніколи не дізнається, яка приголомшлива подія трапилася з його родиною».

Він таки й не дізнався. Та на Святі трапилося дещо таке, що страшенно йому сподобалося. Перед завершенням Магістр Куховарства попрощався з дітьми й усіма присутніми.

— Мені час сказати вам «до побачення», — мовив він. — Через день чи два я піду звідси. Пан Гарпер уже цілком готовий зайняти моє місце. Він дуже хороший кухар і, як вам відомо, походить із вашого села. Я ж повернуся додому. Не думаю, що ви сумуватимете за мною.

Діти щиро попрощались і красно подякували Кухареві за прегарний Торт. Лише маленький Тім подав йому руку й тихо промовив:

— Мені шкода.

Та насправді було в селі кілька родин, які певний час сумували за Альфом. Кілька його друзів, особливо Коваль і Гарпер, тужило через його відхід і — на згадку про нього — й далі золотили та фарбували Залу. Проте більшість людей була задоволена. Він пробув із ними дуже довго, і зміна їх тішила. А старий Ноукс гупнув палицею по підлозі й сказав не криючись:

— Нарешті він пішов! І я дуже радий. Я ніколи не любив його. Він був жахливий. Надто моторний, так би мовити.

ЛИСТОК ПАНА ДРІБНИЧКИ

Жив собі колись чоловічок. Звали його Дрібничкою, і на нього чекала довга подорож. Але рушати в путь він аж ніяк не хотів, ба навіть сама думка про це була йому огидна; проте уникнути мандрівки він не міг. Чоловічок знав, що колись йому доведеться-таки поїхати, проте готуватися до від'їзду не поспішав.

Дрібничка був художником. Але не вельми успішним; почасти тому, що мусив робити безліч інших справ. Більшість отих справ він вважав докукою, та, якщо не вдавалося від них одкрутитись (а це, на його думку, траплялося надто часто), давав собі з ними раду дуже добре. Мусив — бо закони в його країні були доволі суворими.

Але траплялися й інші перешкоди. З одного боку, Дрібничка іноді просто бив байдики, не