Борва мечів - Джордж Мартін

Він укинув оливку до рота.

— Ножа я й сам маю. Капітан Хоран мені подарував.

Давос витяг кинджал і поклав на стіл між ним і Сааном.

— Цей ніж годиться вирізати Мелісандрі серце. Якщо вона його має.

Саладор Саан виплюнув оливкову кісточку.

— Давосе, добрий Давосе, ти не кажи таких речей навіть жартома!

— Які ще в дідька жарти? Я хочу її вбити.

«Якщо її можна вбити зброєю смертних.» А цього Давос не був певний. Він бачив на власні очі, як старий маестер Кресен вкинув отруту їй у вино, і вони обоє випили зі смертельної чари, але помер лише маестер, а червона жриця вижила. «Але ножем у серце… співці кажуть, що навіть гемони з пекла помирають від холодного заліза.»

— Небезпечні балачки ти ведеш, мій друже, — попередив Саладор Саан. — Я таки думаю, що тебе ще не відпустила болячка з моря. Лихоманка спекла тобі мізки, таки-так. Ти краще лягай у ліжко і довго-довго спи, аби тобі зміцніло здоров’я.

«І послабла рішучість.» Давос став на ноги. Його справді трохи трусила лихоманка і паморочилося у голові. Але йому було байдуже.

— Ти старий слизький шахрай, Саладоре Саане, але кращого від тебе друга я не маю.

Лисенієць попестив гостру сріблясту борідку.

— То ти лишишся гостювати в свого кращого друга, так?

— Ні, я піду. — Давос закашлявся.

— Підеш? Та ти лишень подивися на себе! Кашляєш, тремтиш, а сам худий, як тріска, і зовсім немічний. Куди ти такий підеш?

— До замку. Там у мене є куток з постіллю і син.

— І червона жінка, — підозріливо вимовив Саладор Саан. — Вона теж є у тому замку.

— І вона теж. — Давос вклав кинджала до піхов.

— Ти цибульний перемитник, друже! Хіба це твоя справа — підкрадатися й тицяти ножем? А ще ти хворий — як ти втримаєш того ножа? Знаєш, що тобі зроблять, якщо упіймають? Ми там горіли на річці, а королева тут палила зрадників. «Слуги пітьми» — ось як вона кликала тих бідолах. А червона жінка співала, поки підпалювали багаття.

Давос не здивувався. «Я знав» — подумав він, — «знав і без нього».

— Вона узяла з підвалів князя Сонцезора, — здогадався він, — і синів Губарда Кручака.

— Таки-так. І спалила їх. І тебе теж спалить. Якщо ти вб’єш червону жінку, тебе спалять задля помсти. А якщо не впораєшся, тебе спалять за спробу. Вона співатиме, а ти верещатимеш, а потім помреш. А ти ж щойно повернувся до життя!

— Тому я і повернувся, — відповів Давос. — Саме задля цього. Щоб покласти край Мелісандрі з Асшаю та її чорним справам. Навіщо б море виплюнуло мене зі свого черева? Ти знаєш Чорноводу затоку незгірш мене, Саане. Жоден керманич при здоровому глузді ніколи не поведе корабель крізь списи морського царя, бо розтрощить собі дно. «Танок Шаяли» ніколи б не опинився поруч зі мною випадково.

— Його приніс вітер, — уперто наполягав Саладор Саан, — вітер, та й годі! Вітер відніс галеру надто далеко на південь.

— А хто надіслав цей вітер? Кажу тобі, Саладоре — до мене промовляла Матір.

Старий лисенієць блимнув очима.

— Та ж твоя мати скільки років як померла…

— Вишня Мати, Саане! Вона благословила мене сімома синами, а я дозволив її спалити. Вона сама розмовляла до мене. «Ми викликали вогонь» — казала вона. І тінь. Ми викликали ще й тінь. Я на власних веслах провіз Мелісандру до Штормоламу і бачив, як вона виродила пекельне жахіття.

Давос досі бачив у нічних жахах, як кощаві чорні руки витикаються між її стегон і допомагають істоті вивільнитися з великого круглого черева.

— Вона вбила Кресена, князя Ренлі, хороброго воїна Корнія Пенроза. І моїх синів теж. Час тепер їй загинути від чиєїсь руки.

— Від чиєїсь, так, — погодився Саладор Саан. — Але не твоєї! Ти слабкий, наче дитина, і геть не воїн. Благаю тебе, лишайся тут. Ми побалакаємо, попоїмо, а тоді, може, попливемо до Браавосу і винаймемо для цієї справи Безликого, чому б ні? Але ти сам… ні, ти мусиш сісти і попоїсти.

«Він робить справу тільки важчою» — втомлено подумав Давос, — «наче вона від початку була легкою».

— Жага помсти переповнює мене, Саладоре. Ніщо більше не вміщується — навіть їжа не лізе до рота. Відпусти мене. Заради нашої дружби — побажай, щоб мені щастило, і відпусти.

Саладор Саан рвучко зіп’явся на ноги.

— Ніякий ти мені не друг — ось що я тобі скажу. Коли ти загинеш, хто муситиме везти твій прах і кістки до твоєї пані дружини і розповідати їй, як вона втратила чоловіка і чотирьох синів? Старий нещасний Саладор Саан, ось хто! Та нехай, хоробрий пане лицарю — біжи собі до своєї могили. Я зберу твої кісточки у лантух і віддам решті твоїх синів — аби мали що носити у мішечках на шиї. — Він сердито махнув рукою з перснями на усіх пальцях. — Іди собі. Забирайся геть, куди сам знаєш!

Давосові не хотілося прощатися у такий спосіб.

— Саладоре…

— Та йди вже! Краще б ти, звісно, лишився зі мною. Але якщо вже надумався, то іди геть.

І Давос пішов. Шлях від «Рясного врожаю» до брами Дракон-Каменя виявився довгий та самотній. Припортові вулиці, де колись юрмилися вояки, жеглярі та різний простолюд, були порожні та покинуті. Раніше Давос мусив обережно пробиратися між верескливих паців та голих дітлахів, а зараз під ноги кидалися хіба що щури. Самі ж ноги під ним трусилися, наче драглі, ще й тричі нападав такий кашель, що він мусив спинятися і відпочивати. Ніхто не рушив йому на поміч, ніхто навіть з вікна не визирнув поглянути, що робиться. Вікна були забрані віконницями, двері засунуті від усіх чужих, і більше половини будинків несли на собі ознаки жалоби. «До гирла Чорноводи увійшло кілька тисяч, а повернулося кількасот» — подумав Давос. — «Мої сини пішли в інший світ не самі. Хай хоч Мати на небі зглянеться на усі загиблі душі.»

Досягнувши замкової брами, Давос знайшов її зачиненою. Він загупав кулаком по дереві, зміцненому сталевими нютами, але відповіді не отримав. Тоді загуркотів ногами, знову і знову. Нарешті на верхівці башти-стрільниці з’явився арбалетник і визирнув донизу між двома височезними химерами.