Борва мечів - Джордж Мартін
Старий пірат зареготав.
— Щоправда, я нікому пальців не ріжу. Навіщо мені шматки чиїхось пальців? Я беру кораблі, беру їхній крам, кілька викупів, нічого нерозумного.
Він окинув Давоса пильним поглядом.
— Ти нездоровий, друже мій. Кашляєш… і худий такий зробився, що я аж бачу кістки крізь шкіру. А мішечка твого з кістками пальців якраз і не бачу.
За старою звичкою Давос мимоволі сягнув по шкіряний мішечок, який більше не висів на його шиї.
— Загубився у річці.
«Разом із моїм щастям.»
— На річці було дуже страшно, — похмуро погодився Саладор Саан. — Я бачив із затоки і аж увесь тремтів.
Давос кахикнув, сплюнув і знову кахикнув.
— А я бачив, як палає «Чорна Бета», і «Лють» теж, — спромігся він вичавити з себе хрипкі слова. — Невже жоден з наших кораблів не уникнув вогню?
Якась частинка його душі досі не втрачала надії.
— Таки-так, «Князь Стефон», «Відчайдушна Дженна», «Швидкий меч», «Князь-реготун» і кілька інших стояли вище за течією від вогнечарникових сцянок. Вони не згоріли, але з-за ланцюга жоден утекти не зміг. Кілька інших вирішило здатися. А ще багато попливло угору Чорноводою, далі від битви. Там жеглярі потопили свої кораблі, щоб не віддавати у ланістерські руки. Чував я від людей, що «Відчайдушна Дженна» і «Князь-реготун» досі граються в піратів на річці, але чи правду кажуть ті люди? Хто їх розбере.
— А «Пані Мар’я»? — спитав Давос. — А «Примара»?
Саладор Саан поклав руку Давосові на передпліччя і співчутливо стиснув.
— Ні. Про них не чув нічого. Вибач, друже. Твій Дал і твій Алард добре плавали і добре воювали. Я сумую разом із тобою. Але одним можу втішити — твій юний Деван був серед тих, кого ми забрали наприкінці. Кажуть, хлопець у битві не полишав короля ні на мить.
На хвилину Давосові аж запаморочилося у голові з полегшення. Найбільше він лякався питати саме про Девана.
— Мати ласкава до мене, Саладоре. Я мушу йти до нього, мушу його побачити…
— Так-так, — погодився Саан. — А ще ти захочеш попливти до Пізьми, щоб там побачити дружину і двох меншеньких. Я так гадаю. І не відмовишся від нового корабля, аж ніяк.
— Його милість дасть мені корабля, — відповів Давос.
Лисенієць струснув головою.
— Що до кораблів, то його милість на морі вже не має ані дошки, ані тріски. А Саладор Саан ще трохи має. Королівські кораблі згоріли на річці, а мої лишилися цілими. І ти матимеш одного з них, друже. Адже ти попливеш зі мною заради мого добра, еге ж? Танцюватимеш на хвилях до Браавосу, Миру та Волантису в мороці ночі, а потім так само танцюватимеш звідти з шовками та приправами. Натопчемо собі товстенькі гаманці, та й заживемо гарненько!
— Ти добрий до мене, Саладоре, але обов’язок прив’язує мене до короля, а не до твого гаманця. Війну не скінчено. Станіс за всіма законами Семицарства лишається істинним спадкоємцем престолу.
— Коли кораблі палають, жодні закони не допомагають — така моя думка. А твій король… боюся, друже, тобі не сподобається, яка його спіткала зміна. Від дня битви він не хоче нікого бачити, лише сидить і думу думає у своєму Тулумбасі. Королева Селиса приймає за нього двір разом зі своїм дядьком князем Алестером, який тепер величає себе Правицею. Королівську печатку вона віддала дядькові, а той прикладає її до усіх листів, які пише — навіть до моєї хрусткої грамоти. Але королівством вони правлять невеличким, бідним і скелястим, от біда. Золота в них катма — навіть того дріб’язку, який вони завинили своєму вірному Саладорові Саану. Лицарі в них лишилися тільки ті, яких підібрав я наприкінці битви. А кораблі — тільки ті, які маю я.
Напад кашлю зігнув Давоса навпіл. Саладор Саан рушив був на поміч, але Давос майнув рукою, що не треба, і за мить опанував себе.
— Нікого? — захрипів він. — Тобто як це — не хоче нікого бачити?
Голос його лунав глухо, наче крізь мокру ганчірку, навіть у власних вухах. Якусь хвилину стіни та меблі запаморочливо коливалися і крутилися навколо.
— Нікого, крім неї, — додав Саладор Саан, і Давос не мусив перепитувати, кого саме. — Друже мій, ти себе втомлюєш. Тобі треба лежати у ліжку, а не слухати Саладора Саана. Лягти у ліжко, вкритися ковдрами, на груди поставити гарячі припарки і випити ще вина з гвоздикою.
Давос хитнув головою.
— Та нехай, обійдуся. Скажи мені, Саладоре, я мушу знати. Нікого, крім Мелісандри?
Лисенієць довго роздивлявся його з сумнівом у очах, а тоді неохоче продовжив:
— Сторожа не пускає нікого іншого, навіть його королеву і маленьку дочку. Служники носять страви, а їх ніхто не їсть.
Він нахилився уперед і стишив голос.
— Дивні я чув балачки, друже… про голодні вогні усередині гори, про те, як Станіс і червона жінка ходять туди разом дивитися на полум’я. Там є проходи і глибокі ями, кажуть люди, і таємні сходи до серця гори — до таких гарячих місць, куди тільки вона може ходити неопалимою. Таких чуток цілком досить, щоб нещасному старому з жаху подеколи навіть шматок у горло не ліз.
«Мелісандра.» Давос затремтів.
— Усе те зробила з ним червона жінка, — мовив він. — Вона надіслала вогонь спалити нас, покарати Станіса за те, що лишив її позаду, провчити… показати йому, що без її химороді король не має надії на перемогу.
Лисенієць вибрав з миски велику тлусту оливку.
— Ти не перший, хто таке каже, мій друже. Але якби я був на твоєму місці, то не казав би так голосно. Дракон-Каменем тиняється безліч отих королевиних людей, а
