Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Відтак Араґорн схилився, поглянув у лице Володарки – й було воно справді біле, мов лілея, холодне, неначе паморозь, і непорушне, мов різьблений камінь. Тоді він пригнувся, і поцілував її в чоло, і покликав лагідно, кажучи:
– Еовин, Еомундова донько, прокинься! Ворог твій уже загинув!
Еовин не ворухнулася, зате почала дихати глибоко, і її груди рівно здіймалися й опускалися під білим полотном простирадла. І знов Араґорн розтер ателас, і вкинув його в гарячу воду, й омив нею чоло Еовин і правицю, що лежала, холодна та нечула, на покривалі.
Потому – чи то Араґорн і справді володів забутими вміннями народу з Вестернесу, чи то так вплинули на присутніх його слова про Володарку Еовин – кімнату поволі заповнив солодкий дух зела, й усім, хто стояв там, здалося, що через вікно залетів дивовижний вітер, який нічим не пахнув, але був свіжий, чистий і молодий, ніби його не вдихала ще жодна жива істота й він, щойно народжений, злинув зі сніжних гір високо попід зоряним куполом чи з далеких срібних берегів, які омивають пінисті моря.
– Прокинься, Еовин, Володарко Рогану! – повторив Араґорн, узяв її правицю в свою руку й відчув, що вона потепліла, бо до неї поверталося життя. – Прокинься! Тіні немає, а темрява цілком відступила звідси!
Тоді Араґорн переклав правицю Еовин до рук Еомера і зробив крок назад.
– Поклич її! – сказав він і тихцем вийшов із покою.
– Еовин, Еовин! – скрикнув Еомер крізь сльози.
Еовин же розплющила очі й мовила:
– Еомере! Оце радість! Мені-бо казали, що ти загинув. Ні, то були тільки понурі голоси з мого сну. Чи довго я спала?
– Недовго, сестро, – відказав Еомер. – Але годі, не згадуй про те!
– Я дуже стомлена, – сказала вона. – Мушу трохи перепочити. Але повідай мені, де Володар Марки? О горе! Не кажи мені, що то був сон, бо я знаю: це не так. Він загинув, як і передбачав.
– Він загинув, – підтвердив Еомер, – але попросив мене попрощатися з Еовин, яка для нього була дорожчою за рідну доньку. Нині він у великій пошані лежить у Цитаделі Ґондору.
– Гірко це чути, – відказала Еовин, – але я не сподівалась і на таке добро в ті чорні дні, коли мені здавалося, що Еорлів Дім зневажено так, як не зневажають навіть пастушу повітку. А що з королівським зброєносцем, із півмірком? Еомере, ти мусиш зробити його лицарем Вершницької Марки, бо він справді хоробрий!
– Він лежить у цій Оселі поблизу, і я йду до нього, – втрутився Ґандальф. – Еомер трохи побуде з тобою. Тільки не говоріть між собою про війну чи горе, принаймні доки ти зцілишся. Дуже вже я радію, що ти знову здобула здоров’я та надію, хоробра панно!
– Здоров’я? – повторила Еовин. – Так, можливо. Тобто якщо котрийсь із роганських вершників загине, то я можу сісти в його спорожніле сідло й багато чого зробити. Але надію? Не знаю…
* * *
Ґандальф і Піпін зайшли до покою Мері й побачили, що Араґорн уже стоїть біля його постелі.
– Бідолашний старий Мері! – скрикнув Піпін і підбіг до ліжка, бо йому здалося, що його друг виглядає гірше, ніж раніше: обличчя його посіріло так, ніби на ньому проступила вся вагота скорботних років; і гобіт раптом злякався, що Мері помре.
– Не бійся, – сказав Араґорн. – Я вчасно прийшов і викликав його назад. Він утомлений, згорьований і має таке саме поранення, як Володарка Еовин, бо наважився вразити смертоносного ворога. Та цим бідам можна зарадити, адже в ньому живе незламний і веселий дух. Мері не забуде про своє горе, та воно не затьмарить його серця, а додасть мудрості.
Потім Араґорн поклав руку на голову Мері й, лагідно провівши нею по каштанових кучерях, торкнувся повік гобіта і покликав його на ім’я. А коли запах ателасу поволі наповнив кімнату ароматом садів і вересу, освітленого сонцем і обліпленого бджолами, Мері зненацька прокинувся і сказав:
– Я голодний. Котра година?
– Час вечері вже минув, – відповів Піпін, – але я, напевно, зможу розшукати щось для тебе, якщо мені дозволять.
– Звісно ж, дозволять, – відказав Ґандальф. – І їжу, і будь-що інше, якщо воно тільки є в Мінас-Тіріті, відразу принесуть цьому Вершникові Рогану, котрого тут поважають.
– Чудово! – зрадів Мері. – Тоді спершу я хочу повечеряти, а опісля – закурити… – та враз його обличчя спохмурніло. – Ні, не закурити. Гадаю, я вже ніколи не куритиму.
– Чому це? – запитав Піпін.
– Ну… – мляво відповів Мері. – Він загинув. Я все пригадав. Він сказав, що шкодує, бо йому так і не випало нагоди побесідувати зі мною про травознавство. Це були майже останні його слова. Кожного разу, взявши до рук люльку, я згадуватиму про нього та про той день, Піпіне, коли він приїхав до Ісенґарда і був такий чемний із нами.
– Ну, тоді кури і думай про нього! – порадив Араґорн. – Бо Теоден мав лагідне серце і був великим королем. Він дотримував своїх клятв і повстав зі сутінків назустріч останньому прегарному світанку. Хоча ти недовго служив йому, проте повинен берегти цей радісний і почесний спогад до кінця твоїх днів.
Мері всміхнувся.
– Ну, гаразд. Якщо Бурлака дістане мені все, що для цього потрібно, то я куритиму і думатиму. Я мав у торбині ще дрібку найліпшого Саруманового зілля, та що з нею сталося під час битви, того я достеменно не знаю.
– Пане Меріадоку, – сказав тоді Араґорн, – якщо ти думаєш, що я пройшов через гори та королівство Ґондор із вогнем і мечем лише для того, щоби добути якогось-то зілля недбалому солдатові, котрий розкидається своїми манатками, то ти помилився. Якщо твоєї торби не знайшли, тоді варто послати по знавця трав цієї Оселі. Він скаже тобі, що не знав, що зілля, яке тобі потрібне, має яку-небудь цінність, але воно називається західняцькою рослиною серед простолюду чи ґаленасом по-шляхетному, а в інших мовах має ще більш учені назви. Відтак, виголосивши кілька напівзабутих віршиків, яких не розуміє, він повідомить, що такої трави, на жаль, немає в Оселі й залишить тебе на самоті
