Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Ґондорці розчищали шляхи, прибираючи завали та мотлох після битви; й от від Брами прийшли воїни з ношами. Вони обережно поклали Еовин на м’які подушки, а тіло короля прикрили великим золотим покривалом. А обабіч від них крокували люди зі смолоскипами, і полум’я, тьмяне в сонячному світлі, мигтіло на вітрі. Отак Теоден і Еовин увійшли до Міста Ґондор, і всі, хто бачив їх, схиляли голови й уклонялись; і воїни, проминувши попелища та дими спаленого кола, пішли далі – вгору кам’яними вулицями. Мері здавалося, що цей підйом ніколи не завершиться – ці даремні мандри крізь мерзенне сновидіння до мети, якої він ніяк не міг пригадати.
Світло смолоскипів попереду ледь мерехтіло і, зрештою, поволі згасло, тож він ішов у темряві й думав: «Це тунель, що веде до могили, де ми залишимося назавжди». Та раптом його сон перервав живий голос.
– Ой, Мері! Дякувати небесам, я тебе знайшов!
Мері підвів погляд, і туман перед його очима трохи розвіявся. Піпін! Вони зіткнулися лицем до лиця на вузенькій вуличці, й, окрім них, тут нікого не було. Гобіт протер очі.
– Де король? – запитав Мері. – Й Еовин?
Та потім заточився, сів на сходинку і знову заплакав.
– Вони піднялися до Цитаделі, – відказав Піпін. – Певно, ти задрімав навстоячки і повернув не туди. Коли виявилося, що тебе немає серед інших, Ґандальф послав мене на пошуки. Мій бідолашний старий Мері! Який я радий бачити тебе! Втім, ти виснажений, і я не докучатиму тобі балачками. Тільки скажи: тобі десь болить? Ти поранений?
– Ні, – відповів Мері. – Ні, здається, ні. Та в мене відняло праву руку, Піпіне, коли я його проштрикнув. І мій меч згорів дощенту, неначе шматок деревини.
На Піпіновому обличчі виразно проступила тривога.
– Ну, то ліпше тобі піти зі мною, і то швидко, – сказав він. – Якби ж я міг тебе понести! Ти вже не годен і кроку ступити. Тобі взагалі не варто було йти самому, але ти повинен пробачити своїм супутникам. У Місті трапилося стільки всього жахливого, Мері, що одного горопашного гобіта, котрий вертає з битви, дуже легко було недогледіти.
– Інколи не так уже й погано, коли тебе недогледять, – відказав Мері. – Мене оце щойно недогледів… Ні, ні, я не можу про це говорити. Допоможи мені, Піпіне! Усе довкола знову темніє, і моя рука така холодна!
– Обіприся на мене, любий Мері! – сказав Піпін. – Ну ж бо! Крок, іще крок… Отак… Тут недалеко.
– Ти хочеш мене поховати? – запитав Мері.
– Ні, звісно ж, ні! – скрикнув Піпін, намагаючись вдавати радість, хоча його серце аж кипіло від страху та жалю. – Ні, ми йдемо до Осель Зцілення.
* * *
Вони звернули з вулички, що бігла між високими будинками та зовнішнім муром четвертого кола, на головну вулицю, яка піднімалася до Цитаделі. Обидва ледве йшли, бо Мері хитався і бурмотів щось, ніби вві сні.
«Я ніколи не доведу його туди, – подумав Піпін. – Невже ніхто мені не допоможе? Я не можу його тут покинути». І щойно він це подумав, як до них несподівано підбіг хлопчик, і, вже коли він проминав їх, гобіт упізнав Берґіла, Береґондового сина.
– Привіт, Берґіле! – гукнув Піпін. – Що ти робиш? Радий бачити тебе знову – живим!
– Я виконую доручення цілителів, – відповів Берґіл. – І не можу зволікати.
– Ну й не треба! – сказав Піпін. – Але перекажи їм там, нагорі, що в мене тут недужий гобіт – періан, інакше кажучи, – котрий повернувся з поля бою. Здається, він не дійде до Цитаделі самотужки. Якщо Мітрандір там, ця звістка його втішить.
Й Берґіл побіг далі.
«Найкраще буде зачекати тут», – подумав Піпін і відпустив Мері, й той поволі осів на бруківку, а Піпін примостився поряд і поклав голову друга собі на коліна. Він легенько погладив руки Мері, а потім узяв його долоні у свої. Правиця друга була аж крижаною на дотик.
Невдовзі по них прийшов сам Ґандальф. Він нахилився над Мері, провів рукою по його чолі, а потім обережно підняв гобіта.
– Його слід було б принести до міста з великими почестями, – сказав чарівник. – Мері сторицею віддячив мені за довіру до нього, бо, якби Ельронд не поступився моїм умовлянням, жоден із вас не вирушив би в цю мандрівку, і тоді нам у ці дні довелося би пережити значно гірші жахіття, – зітхнув. – Але ось у мене на руках іще один клопіт, а терези битви тим часом хитаються то в той, то в інший бік.
* * *
Тож урешті Фарамира, Еовин і Меріадока поклали на постелях в Оселях Зцілення і добре за ними доглядали. Бо, хоч усі знання порівняно з минулими днями на ту пору занепали, мистецтво лікування в Ґондорі досі було в руках мудрих знахарів, управних у зціленні ран, хвороб і всіляких недуг, які могли вразити смертних людей на схід од Моря. Усього, окрім старості. Від цієї недуги цілителі не відали ліків; бо і справді тривалість життя ґондорців тепер не набагато перевищувала тривалість життя інших людей, а ті з-поміж них, хто проживав п’ять раз по дванадцять літ і зберігав при цьому силу та жвавість, натомість втрачали розум. Такого не траплялося, тільки якщо вони належали до чистокровних родів. Але під час цієї війни, попри всі свої знання й уміння, цілителі часто опинялись у глухому куті, бо було багато хворих, котрих уразила невиліковна недуга, звана Чорною Тінню, адже її породили назґули. Ті, кого вона торкалася, западали в дедалі глибший сон, затихали, ставали смертельно холодними і так помирали. І доглядальникам здалося, що саме ця хвороба мучила півмірка та роганську Володарку. Та все ж, коли ранок переходив у день, хворі ще інколи бурмотіли щось уві сні, а наглядачі прислухалися до всього, що вони говорили, сподіваючись почути бодай слово, яке допомогло би їм зрозуміти, куди та як їх поранено. Незабаром обоє хворих почали провалюватись у темряву, і, коли сонце повертало на захід, на їхні обличчя лягла сіра тінь. А Фарамир горів у лихоманці, що ніяк не відступала.
Ґандальф, занепокоєний і турботливий, переходив від одного до іншого, йому розповідали все, що таланило почути наглядачам. Так минув день, а битва за мурами Міста тривала, схиляючи терези надії то в один, то в другий бік. Надходили дивні вісті,
