Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

– Ми прийдемо, – відповів Імрагіл, і вони урочисто попрощалися.

– Це – справедливий володар і могутній капітан людей, – сказав Леґолас. – Якщо такі люди служать Ґондору в дні занепаду, то на зорі часів Ґондор і справді був навдивовижу могутнім.

– Либонь, і майстерне каменярство належить до часів первісної забудови, – додав Ґімлі. – З людськими зачинами завжди так: то мороз навесні, то задуха влітку – вони вкрай рідко виправдовують очікування.

– Зате їхнє насіння дуже тривке, – заперечив Леґолас. – Воно лежить у куряві та гниє, щоби навесні знову відродитись у несподіваний час і в несподіваних місцях. Діяння людей перетривають нас, Ґімлі.

– Та, врешті, гадаю, перетворяться лише на тіні того, що з них заповідалося, – наполіг ґном.

– На це ельф не знає, як відповісти, – відказав Леґолас.

* * *

Аж тут надійшов слуга Принца і повів їх до Осель Зцілення, і там вони знайшли своїх приятелів у саду, і веселою була їхня зустріч. Якусь часину четверо друзів гуляли та розмовляли, насолоджуючись перелітною миттю спокою, і відпочивали під ранковим сонцем високо у вітряних колах Міста. Потому Мері стомився, й усі вмостилися на стіні, що оточувала зелений моріжок Осель Зцілення, а попереду, на південь од них, мерехтів у сяйливому промінні Андуїн, линучи вдалину та зникаючи навіть із Леґоласових очей серед широких рівнин і зеленуватого марева Лебенніну й Південного Ітілієну.

І от Леґолас замовк, хоч інші не припиняли балачок, і поглянув на сонце, і, пильно придивившись, побачив білих морських пташок, які мчали вгорі за Рікою.

– Дивіться! – скрикнув він. – Чайки! Вони летять углиб краю. Ці птахи для мене – диво. І тривога для серця. Я бачив їх тільки одного разу: коли ми прибули до Пеларґіра. Там я, їдучи на битву кораблів, почув, як вони кричать. І завмер, забувши про війну в Середзем’ї, бо їхнє ячання розповіло мені про Море. Море! На жаль, я ще ніколи не бачив його. Але туга за ним живе глибоко в серці цілого мого народу і її небезпечно розбурхувати. Шкода, що я побачив цих чайок, бо тепер не буде мені спокою ні під буком, ні під в’язом.

– Не кажи так! – скрикнув Ґімлі. – У Середзем’ї безліч речей, які варто побачити, на нас чекає ще багато подвигів. Але якщо весь світлий народ подасться до Гаваней, то для тих, хто приречений тут залишитися, барви світу потьмяніють.

– Авжеж, потьмяніють і вичахнуть! – сказав Мері. – Ти не повинен іти до Гаваней, Леґоласе. Тут ніколи не переведуться малі чи великі істоти – і навіть кілька мудрих ґномів, як-от Ґімлі, – котрим ти будеш потрібен. Я принаймні на це сподіваюся, хоч і передчуваю, що найгірший період цієї війни ще попереду. От якби все вже закінчилось, і закінчилося добре!

– Не будь такий похмурий! – скрикнув Піпін. – Світить сонце, і ми тут усі разом – на день чи на два. Я хочу якомога більше дізнатися про вас усіх. Ну ж бо, Ґімлі! Ти і Леґолас згадували про ваші дивні мандри з Бурлакою вже разів зо двадцять цього ранку. Проте так нічого й не розповіли до пуття.

– Тут сонце, може, і світить, – відповів Ґімлі, – проте деякі спогади про ту дорогу я не хочу видобувати з темряви забуття. Якби я знав, що там на мене чекатиме, то не подався би на Стежки Мерців навіть заради дружби.

– Стежки Мерців? – перепитав Піпін. – Я чув, як Араґорн згадував ту назву, і мені було цікаво, що це означає. Може, таки розповіси нам про них бодай трохи?

– Лише неохоче, – відказав Ґімлі. – Бо на тій дорозі мене спіткав сором. Мене, Ґімлі, Ґлоїнового сина, котрий вважав себе твердішим за людей і затятішим за будь-якого ельфа. А опинився ні в сих ні в тих. Я рухався вперед лише завдяки Араґорновій волі.

– І любові до нього – теж, – додав Леґолас. – Бо всі, хто з ним знайомий, по-своєму люблять його, навіть холодна панна рогіримів. Рано-вранці того дня, коли ви, Мері, приїхали сюди, ми залишили Смурне Капище, і тамтешній народ відчував такий страх, що ніхто не хотів бодай глянути на нас, коли ми від’їздили, крім Володарки Еовин, яка лежить тепер недужа отам, в Оселі. Гірке то було прощання, і мені гірко було на все те дивитися.

– А от моє серце вболівало тільки за мене самого, – сказав Ґімлі. – Ні! Я не розповідатиму про ті мандри.

Він замовк, але Мері та Піпін так гаряче впрошували їх, що Леґолас нарешті не витримав і мовив:

– Я розкажу вам те, чого для вас буде цілком досить, бо я не відчував жаху і не боявся людських примар, котрих вважав безсилими і хирлявими.

Далі він стисло розповів гобітам про заселену привидами дорогу попід горами, про понуре місце зустрічі біля Ереху та про великий – тривалістю шістдесят дві милі – похід звідти до Пеларґіра на Андуїні.

– Чотири дні й чотири ночі та ще майже цілу п’яту ніч їхали ми від Чорного Каменя, – правив ельф. – І – о диво! – мордорська темрява додавала мені надії, бо в тій пітьмі Примарне Військо ставало дедалі сильнішим і жахливішим на вигляд. Дехто з воїнів ішов, дехто їхав, але всі вони рухалися з однаковою, неймовірною для нас, швидкістю. Просувалися безшумно, втім очі їхні світилися. На верховинах Ламедону примари перегнали наших коней, випередили нас і були би промчали собі далі, якби Араґорн не зупинив їх… За його наказом, вони відступили назад. «Навіть тіні людей підкоряються йому, – подумав я. – Вони і справді допоможуть Араґорнові у скруті!..» Один день ми їхали засвітла, а потому настав день без світання, та ми не припиняли рух і переправилися через Кіріл та Рінґло. Третього дня ми прибули до Лінгіру понад гирлом Ґілрайну. Там ламедонці боролися за броди з лихими мешканцями Умбара та Гараду, котрі пливли вгору рікою. Проте і захисники, і нападники покидали зброю і втекли, коли побачили нас, – вони волали, що їх атакує Король Мерців. Тільки Анґборові, Володарю Ламедону, вистачило сміливості зустрітися з нами, тож Араґорн наказав йому збирати свій народ і рушати навздогін за нами, якщо стане снаги, коли пройде Сіре Військо… «Ісільдурів Спадкоємець потребуватиме тебе в Пеларґірі», – сказав він… Отак ми переправилися через Ґілрайн, а мордорські