Сказання Земномор'я - Урсула К. Ле Гуїн

— А хіба у чарівників не буває сім'ї?

Хемлок навіть з деяким задоволенням помітив, як спалахнули в юнака очі.

— Всі вони єдина родина, — сказав він.

— А друзі?

— Чарівники можуть іноді дружити один з одним. А що, хіба я говорив тобі, що це легке життя? — Хемлок помовчав, дивлячись Діамантові прямо в обличчя. — Мені здається, у тебе там була якась дівчина? — запитав він.

Діамант деякий час мовчки дивився йому прямо в очі, але так і не відповів.

— Твій батько казав мені. Дочка відьми, з якою ви в дитинстві разом бігали. Він був упевнений, що ти вчив її всяким магічним забавам.

— Це вона мене вчила!

Хемлок кивнув:

— Розумію. Це цілком природно в дитячому віці. Але практично неможливо зараз. Ти-то сам це розумієш?

— Ні, - сказав Діамант.

— Сядь, — звелів йому Хемлок. Трохи повагавшись, Діамант сів на жорсткий стілець з високою спинкою обличчям до чарівника.

— Тут я можу захистити тебе, — сказав Хемлок, — що і робив весь цей час. Втім, на острові Рок ти, зрозуміло, будеш у повній безпеці. Там навіть самі стіни… Але якщо ти поїдеш додому, ти повинен сам захотіти для себе захисту. А це дуже непросто для такої молодої людини, дуже непросто… Це випробування волі, а вона у тебе ще недостатньо загартована; і розуму, який ще не знає, у чому його справжнє призначення. Я дуже, дуже раджу тобі не ризикувати даремно. Напиши батькам і вирушай у Великий Хавнор або на острів Рок. Половину тієї плати, що я отримав за рік твого навчання, я тобі віддам; цих грошей тобі на перших порах має цілком вистачити.

Діамант сидів зовсім прямо і нерухомо. Останнім часом він майже наздогнав у зрості і ширині плечей батька і виглядав справжнім чоловіком, хоча і був ще дуже молодий.

— А що ти, пане мій, мав на увазі, кажучи, що ти захищав мене тут? — запитав він.

— Те, що я робив, захищаючи себе, — сказав чарівник і додав трохи більш роздратовано: — Це угода, мій хлопчику! Та сила, яку ми віддаємо в обмін на силу магічну. Але при цьому ми, звичайно, відмовляємося від найпримітивніших почуттів. Ти ж, напевно, знаєш, що кожен справжній чарівник дає обітницю безшлюбності?

Повисла пауза. Потім Діамант сказав:

— Так, значить, ось про що ти дбав, пане мій!.. Щоб я…

— Ну зрозуміло! Я ж ніс за тебе відповідальність як твій вчитель.

Діамант розуміюче кивнув:

— Що ж, дякую. — І схопився. — Вибач мене, пане мій. Я повинен подумати.

— Куди ти зібрався?

— Піду вниз, до води.

— Краще сиди тут.

— Ні, тут я не можу думати!

І Хемлок, можливо, вперше зрозумів, чому Діамант так поспішає піти і до чого знову прагне; але оскільки він вже сказав, що більше не буде його вчити, то і наказувати йому, щиро кажучи, більше не міг.

— Ти володієш справжнім чарівним даром, Ессірі, - сказав він, називаючи Діаманта тим ім'ям, яке дав йому біля витоків річки Аміа; це слово на мові Творення означало «верба». — Хоча я не зовсім розумію, в чому саме проявиться цей дар. Думаю, що і ти сам цього поки не розумієш. Так що будь дуже обережний! Неправильне використання своїх магічних можливостей або відмова від їх використання можуть призвести до великих втрат, до великих нещасть!

Діамант кивнув, страждаючи і каючись у душі, зовні він скорився, але був непохитний.

— Іди ж, — сказав чарівник, і Діамант пішов.

Пізніше Хемлок зрозумів, що йому ні в якому разі не слід було відпускати хлопчика з дому. Він недооцінив силу волі Діаманта, як і силу того закляття, яке наклала на нього та юна відьма. Розмова їх відбувся вранці, так що Хемлок з насолодою повернувся до своїх книг, а точніше, до сюжету однієї старовинної містифікації; і до вечері він навіть не згадував про свого колишнього учня, і тільки повечерявши в самоті, він нарешті спохопився і прийшов до висновку, що Діамант утік.

Хемлок дуже не любив користуватися нижчими формами магічних мистецтв, а тому, щоб розшукати Діаманта, не став вимовляти найпростіше заклинання, як це зробив би будь-який чаклун. Не став він і закликати до себе Діаманта за допомогою Істинного Закляття. Бо був розсерджений. Можливо, він навіть страждав. Він так добре ставився до цього хлопчиська! Адже він сам запропонував написати для нього рекомендаційного листа Майстрові Заклинателю, а Діамант зламався при першій же спробі перевірити, наскільки сильна його воля. «Вона розбилася — як скло!» — шепотів чарівник. Що ж, принаймні, ця його слабкість доводила те, що він практично безпечний. Хемлок добре знав, що деякі таланти краще відразу направляти в потрібне русло завдяки знанням і суворій дисципліні, але цей хлопець нікому не міг принести ні особливого зла, ні біди. Ніякого честолюбства! «Абсолютно безхарактерний! — бурмотів Хемлок в тиші свого будинку. — Що ж, нехай поспішає додому, до матусі! І до цієї юної відьми!»

Хоча все-таки його зачепило те, що Діамант просто покинув його, не сказавши ні слова подяки. Навіть не вибачившись! «Нічого не поробиш, манери у нього теж погані», — сердито подумав старий чарівник.

Коли Роза задула лампу і пірнула в ліжко, то майже відразу почула крик сови — неголосне булькаюче «ху-гу, ху-гу», через який люди називають цих сов «усміхненими». Вона слухала цей крик, і смертельна туга мучила її серце. Колись цей крик служив їм сигналом — коли літніми ночами вони вислизали з дому і зустрічалися в заростях верболозу на березі Амії, а вдома всі мирно спали і ніхто нічого не помічав… Ночами вона намагалася не думати про Діаманта. Взимку вона щоночі посилала йому якусь звісточку — вона давно навчилася у матері цього нескладного мистецтва. Закликала вона його і за допомогою справжніх заклять. Вона посилала йому свій голос, що вимовляв його ім'я, знову і знову намагалася пробитися до нього, але кожен раз наштовхувалася на непереборну перешкоду. І мовчання. Він ніби відгородив себе від неї стінами. Він не бажав ні чути, ні бачити її!

Але вдень, причому кожен раз зовсім несподівано, вона багато разів відчувала і знала, що душа його десь поруч, що вона може торкнутися руки Діаманта або його щоки, варто їй тільки простягнути руку. А ночами він від неї ховався. Може, його змусили все ж від неї відмовитися? Ось уже кілька місяців