Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Ням-ням, як пахне!

— Дійсно, пахне гарно, — підтвердив Фалмін, насипаючи їжу у мисочки. — Тобі стільки вистачить?

— Кинь мені більше моркви.

— Гаразд.

Вони всілися на піску біля берега, наминали ложками юшку, що аж відлуння йшло. Гарячий бульйон приємно грів нутро.

— Тату, а чому ви із мамою не розмовляєте? — запитала раптово Ельгіда, глянувши на батька проникливими оченятами.

Він кашлянув, опустив погляд. Знав, що колись донька запитає, але не міг приготуватися до цього.

— У нас із мамою виникли певні…розбіжності у поглядах. Суттєві розбіжності.

— Ви розійшлися?

Фалмін подавився шматочком риби. Ельгі постукала його по спині.

– Із чого ти таке взяла?

— Ну просто. Мені ще тітка Аріелла казала, що коли люди не мають про що поговорити — розходяться. Таке життя.

— Так, хороша у тебе тітка, — Фалмін стиснув губи, проклинаючи про себе знайому Катрін. — Але ми із мамою просто відпочиваємо. Один від одного.

— А так можна?

— Можна. Головне, аби це не було дуже часто.

— Але ж ви не розмовляєте! А вчора я чула, як ти сварився із мамою.

— Забагато ти чуєш! — обурився він, але побачивши оченята доньки, пом'якшав. — Усе це складно, доню.

— Я знаю. Ти головне знай, що я дуже міцно тебе люблю.

– І я тебе, сонечко. Йди до мене.

Вона притулилася до його теплих грудей. Настільки міцно, що йому перехопило подих. Фалмін обійняв доньку, ніжко погладив її красиве чорне волосся. Глянув у її вічі. Побачив там себе та свою любов.

— Я нікому не дам тебе образити.

— Чому ти це кажеш?

— Просто, аби ти знала.

— Щось не так?

— Нам потрібно поїхати звідси. Далеко. — сказав він перш ніж встиг подумати.

— Гаразд. — одразу відповіла дівчинка.

Фалмін здивувався. Не очікував, що донька так швидко погодиться. Вона помітила його здивований погляд, усміхнулася, показавши ямочки біля щічок.

— Мені однаково, де бути, головне поруч із тобою.

— А як же мама? Ти її не любиш?

— Коли батьки розходяться, дитині доводиться обирати між кимось. А ще це, — вона вказала своїм мініатюрним пальчиком на ліву руку Фалміна, яку той забув прикрити. Не любив, коли хтось дивився на неї. — Я знаю, що ми із тобою пов'язані із ними. Драконами. Вони часто сняться мені, інколи чую їх голоси. Ти ж також чуєш, так?

Фалмін хотів би усміхнутися, але сміятися було ні з чого. Донька із кожним роком і справді відкривала в собі все нові та нові можливості, і він рано чи пізно буде змушений відкрити їй правду, яку приховував від самого її народження.

— Не подумай, що я намагаюся відмовити тебе, однак подумай ретельно, адже ми не зможемо бачитися із мамою так часто, як зараз. — сказав із стиснутим горлом чоловік, обійнявши доньку за плечі.

— Я розумію, що буду дуже сумувати за мамою, але все рівно обрала тебе. Тим паче, ніхто мені не забороняє бачитися з нею, коли я побажаю.

Він хотів ще щось перед цим сказати, але запнувся. Не помітив, як сльозинка покотилася по щоці, впала на пісок. Ельгіда стерла сльози із його очей, обійняла ще міцніше. Він завжди заспокоювався від цього, навіть будучи неймовірно злим або подавленим.

— Я хочу завжди бути поруч із тобою, тату. — прошепотіла йому на вухо дівчинка.

— Будеш, моє сонечко. — сказав він, заплющивши очі, — Завжди.

Зненацька спалахнула блискавка, прошивши стрілою темне небо. Дощ, до цього спокійний, затарабанив по віконницях, налітав на темні стіни та башти замку Трирогу. Чародії, які знаходилися у своїй резиденції, не дуже здивувалися такій зміні погоди — певно, хтось із колег проводив експерименти.

У кімнаті запалили декілька підсвічників, адже вогонь каміна не міг вдосталь освітити просторе приміщення. На стіни одразу полізли лякливі тіні, розповзаючись в усі боки, наче примари.

— Знову Маркус чаклує, — сказав чоловік у синій мантії, який стояв біля вікна і дивився на двір замку, де від дощу ховалася прислуга, — Це вже втретє за два тижні!

— Тебе це дивує? — запитав чародій, до цього зосереджено зігріваючи руки біля каміна, — Я гадав, що Лютія Фрітча неможливо здивувати.

Чародій біля вікна не повернув голови, продовжував дивитися за біганиною в дворі.

— Ти маєш рацію, Самаелю. Мене дійсно важко здивувати.

Не почувши відповіді, низькорослий чародій у синій мантії розвернувся, взяв зі столика карафу із вином, налив собі у келих і осушив одним ковтком. Він лише нещодавно прибув з Тальгрієна, а судячи із його втомленого погляду, товариство принца Талара Кральє вимагала чимало витримки та енергії.

До всього ж, Самаель наказав розповісти усе, що Лютій почув від принца та Фалміна, із яким чародію довелося бачитися. Із зацікавлених очей та лихої посмішки свого товариша Лютій