Повернення Короля - Джон Рональд Руел Толкін
Дорога від перевалу завертала ліворуч і йшла круто вниз. Підкорившись неусвідомленому почуттю загрози, Сем відразу ж зняв Перстень, але вирішив, що бажає лише краще бачити. «Навіть найгіршій правді краще дивитися в очі. Нема сенсу блукати в тумані!»
Сумна й непривітна картина відкрилася перед його очима. З-під ніг до темного провалля збігав схил Горілих Гір, за ним підіймався наступний, нижчий, вкритий щетиною чорних скель: похмурий хребет Моргаї, внутрішнє захисне коло Мордору. Здавалося, ніби земля тут у хвилину гніву наморщила свою кору, мов дикий звір шкіру, та так і захолола. Майже прямо перед гобітом, але ще далі, бив у небо ярий вогонь і стовпи густого диму, чорні вгорі, там, де вони зливалися із завісою пітьми, розтягнутої над Мордором.
Так Сем уперше побачив Ородруїн, Згубну Гору. Вічне, невичерпне джерело вогню, поховане під кряжами попелу, раз у раз оживало, плавилися гірські породи, і вогняні потоки з грізним гулом виривалися з тріщин і щілин на уривистих схилах. Одні сповзали широкими жолобами до Барад-Дуру, інші прокладали собі шлях по кам'яній рівнині, застигаючи вигадливими закрутами. Зловісне джерело Ородруїну, закрите кручами Ефель-Дуату від тих, хто підіймався із заходу, по цей бік перевалу заливало все навколо, і скелі здавалися покривавленими.
Сем, засліплений, блимаючи очима, побачив вежу Кі-ріт-Унгол у всій її красі. Над перевалом стирчала лише верхівка зі шпилем, а зі сходу відкрилися всі три яруси. Вміло складені бастіони упирались у широкий гірський карниз і поступово звужувались нагорі. На двісті футів нижче Сема перший ярус оточував товстий мур, який створював вузький двір. Брама виходила на північний схід; до неї вела широка дорога, що нависала над прірвою, - нижче вона зиґзаґами звертала на південь, у темну долину, де зливалася з дорогою від перевалу Моргул; а далі - по дну каньйону Моргаї, через долину Горгорот до самого Барад-Дуру. Вузька стежка, де стояв Сем, вела до дороги вздовж стіни.
Сем зрозумів: ця фортеця призначена не відбивати ворога ззовні, а перекривати вихід із Мордору. Споруджена [159] гондорцями як найдальший форпост на сході, після укладення Останнього Союзу, ця фортеця допомагала стерегти межі земель Саурона, де сховалися його поплічники. Але разом з Нархостом і Кархостом, Зубами Мордору, вона стала жертвою недбалості і зради. Зрадник відкрив Кіріт-Унгол вождю Дев'ятки; Саурон, повернувшись у Мордор, визнав стару фортецю корисною: адже в нього було набагато більше невільників, яких стримував страх, ніж відданих слуг. Тому й зараз втекти Кіріт-Унголом було неможливо. На всяк випадок тут цілодобово вартували орки.
Сем зрозумів й інше: йому не пройти непомітно понад муром. Орки краще бачать вночі, ніж удень. Вони його побачать і в тіні. Браму ж напевно постійно тримають під прицілом. А йому потрібно не проскочити мимо, не бігти далі, а увійти, увійти одному у ворожу фортецю.
Сем згадав про Перстень, але ще більше перелякався. Відчувши близькість рідного вогню, Перстень набрав сили, і ставати проти нього могла лише дуже сильна воля. Сем зняв його з пальця, повісив на ланцюжок, та все одно відчував, як він росте, яким стає непереможно могутнім. Устояти перед спокусою - значить виснажитися, виморитися, піддатися - оволодіти грізною силою... Перстень підштовхував Сема, трощив волю, затьмарював розум. У голові мерехтіли фантастичні примари: ось він, Сем Могутній, великий герой, на чолі армії, що піднялась на перший його заклик, з вогняним мечем, уривається в Барад-Дур. І хмари тануть, і сонце сяє над світом, і долина Горгорот за помахом переможця перетворюється на квітучий сад. Надінь Перстень, надінь, і все здійсниться...
І пропав би Сем назавжди, якби не любов до Фродо і не глибоко вкорінений, живий та ясний здоровий глузд. «Безсоромна брехня, картинки ці, - міркував Сем. - Та й будь вони правдою, не доріс я до геройських вчинків. Куди мені ціле королівство? Вистачить і великого саду. Я своїми руками хочу працювати, а не розпоряджатися плодами чужих рук. І взагалі усе це підлі каверзи. Я і зойкнути не встигну, як Той мене заграбастає. Так, становищах безнадійне, як мороз у квітні. Саме зараз так гарно б стати невидимкою - і не можна! А в глибині Мордору [160] Перстень буде ще сильніше тиснути і катувати. Ох, що ж робити?»
Він ще питав, але відповідь уже склалася: не зупиняючись більше, спуститись і увійти. Сем потягнувся, розправив плечі й поволі рушив униз, відчуваючи, як зменшуються в розмірах і тіло його, і душа. Невдовзі він знову став колишнім маленьким, переляканим гобітом. Між тим, брама наближалася, і шум бійки було чути знадвору вже без допомоги Персня.
Залишалося менше половини відстані до брами, коли з неї вискочили двоє орків і побігли не до Сема, а геть, до великої дороги; раптом вони один за одним спіткнулися, впали і заклякли. Сем не встиг помітити, але зрозумів, що в орків влучили стріли, пущені з муру або з-під піддашшя брами. Далі Сем пішов, притулившись лівим боком до муру. Дертися по ньому догори годі було й думати: гладка кладка без жодної щілинки чи тріщини підіймалася на тридцять футів над похилим палісадом. Увійти можна було тільки крізь браму.
Прямуючи нишком вперед, Сем міркував: скільки орків у Шаграта, скільки - у Горбага, і чому ці браві ватажки посварилися? У Шаграта десь чотири десятки, у Горбага - вдвічі більше, а ще у фортеці залишалося декілька, коли ті ходили на чати... А що їх призвело до сварки? Фродо і його майно? Сем навіть зупинився: кольчуга з мітрілу! Судячи з розмови в тунелі, Горбага брала хіть її привласнити. Наказ Чорного Замку - оце й весь захист Фродо. Хтось наважиться його порушити, і кінець!
- Такі діла, а ти плентаєшся, наче черепаха! - дорікав собі Сем, потім витяг Жало з піхов і побіг, уперто нахиливши голову, до відкритої брами. Але під темною аркою пружний удар зупинив його. Ні, не павутиння Шелоби - невидима, нездоланна перепона не пускала його. Сем придивився і в темряві під аркою побачив двох дивних вартових.
Чи то велетні, чи то статуї, вони сиділи на високих постаментах, у кожного по три тулуби, що ніби склеїлися в один, по три голови, звернутих до двору, до брами і дороги. Голови були совині, і пальці рук, що лежали на [161] колінах, кінчалися совиними пазурами. Ці вартові були вічно насторожі. Таємна, дивна чутливість дозволяла їм впізнати ворога. Видимий або невидимий, ніхто чужий не міг увійти непомітно - і вийти теж.
Розлютившись, Сем розбігся, кинувся
