Повернення Короля - Джон Рональд Руел Толкін
Пін онімів від жаху, почувши, як Гандальф відкидає умови ворога, прирікаючи Фродо на смерть, але стримався і став у першому ряду, поруч з Берегондом і людьми Дол-Амроту. Тепер, коли все з'ясувалося, він бажав скоріше покінчити з обридлим життям.
- Який жаль, що Меррі тут немає! - мимоволі вирвалося у нього. Супротивник наближався, обривки думок кружляли в голові. - Я починаю розуміти бідолаху Денетора. Коли вже усе одно кінець, могли б хоч померти разом. Ну, Меррі далеко звідси. Будемо сподіватися, що йому більше пощастить. А я, нехай там що, продам своє життя якомога дорожче!
Він вийняв меч, помилувався складним переливом червоних і золотих візерунків на лезі; округлі знаки нуменорського письма сяяли, як нові, на пружній сталі. «Його [153] кували для цієї години, - подумав Пін. - Якби вдалося дістати цього гада на чорному коні, я б майже зрівнявся славою з Брендібоком. Ну, кого-небудь з цієї підлої зграї я все-таки вражу. Ех, невже ніколи мені більше не бачити чистого неба і молодої трави!»
У цю хвилину перша хвиля атаки накотилася на живий ланцюг біля підніжжя пагорба. Орки, не зумівши здолати болото, зупинилися і здаля почали метати стріли. Їх обігнали тролі з Горгороту. Вищі за два людських зрости, покриті чи коростою, чи то лускатими латами, вони прикривалися круглими щитами, а у вузлуватих лапах несли важкі молоти. Скиглячи на бігу, мов скажені вовки, без вагання стрибнули вони в болото і, скиглячи, посувалися вперед. Ось уже їхні молоти впали, зминаючи шоломи і трощачи черепи, ламаючи щити і руки; поруч з Піном похитнувся і впав Берегонд. Величезний троль, ватажок, нагнувся над ним і простягнув жадібні лапи, готуючись, за своїм мерзенним звичаєм, перегризти горло поваленому. Тоді Пін, забувши про все на світі, замахнувся мечем. Покрите рунами вістря пробило луску і розрізало черево троля. Бризнула чорна кров. Велетень упав як підрубаний, ховаючи під собою Піна.
Пін застогнав, світло згасло, мерзенний сморід перехопив подих; він непритомнів, він падав у чорну безодню.
«От і кінець», - шепнула йому остання думка, що вислизала, і він навіть встиг ще подумки посміхнутися: кінець сумнівам, турботам, страху. Але, занурюючись у забуття, він почув голоси з далекого, уже покинутого світу: «Орли! Орли!». На мить Пін забарився на межі темряви. «Більбо! - спливло в пам'яті. - Ні, це було в його молодості, давним-давно, в іншій історії. А от зараз кінчається і моя історія. Прощайте, прощайте всі!» Думки його відлетіли в невідому далечінь, очі заплющилися.
Частина шоста
Розділ 1 ВЕЖА НАД КІРІТ-УНГОЛОМ
Розплющивши очі, Сем не відразу згадав, де знаходиться, але невдовзі все стало на свої місця: він біля підземного ходу до фортеці орків; він грюкав у зачинені двері, знепритомнів і впав. Тоді його обдавало жаром відчаю й люті, тепер тіпало від холоду... Сем підповз до дверей, приклав вухо. За дверима пролунали і змовкли схвильовані голоси.
Голова у Сема боліла, перед очима спалахували зорі, ясно йому було лише одне: пройти крізь цей вхід не можна. Хтозна, коли його знов відчинять! А зараз кожна хвилина на вагу мітрілу... Він повинен врятувати Фродо, хоча б і ціною власного життя. «Ну, за загибеллю діло не стане», - подумав він сумно, сховав Жало в піхви і відійшов від оббитих бронзою дверей.
Вирішивши поберегти фіал Галадріелі, Сем поплентався назад у пітьмі, потроху згадуючи події останніх днів, після Роздоріжжя... Визначити час він не міг: день чи ніч, яке число? В цьому царстві темряви час пропадав, як і все інше.
«Цікаво, чи пам'ятають ще про нас? - гадав Сем. - Що там у них робиться, на білому світі?» Він невиразно помахав рукою вперед, хоча тунель Шелоби вів на південь, а не на захід. Між тим, на білому світі сонце стояло майже в зеніті, було 14 березня за гобітанським календарем; Арагорн плив по Андуїну з Пеларгіру, Меррі із рохан-цями пробирався по долині Кам'яних Возів, а в палаючому Мінас-Тіріті Пін із жахом стежив, як Денетор поринає в безодню божевілля.
Серед усіх поневірянь друзі постійно пам'ятали про Фродо і Сема, але допомогти нічим не могли. Сем, син Хемфаста, залишився сам на сам з долею. [157] Дійшовши до кам'яної перепони, що перетинала вхід до фортеці, він не знайшов ані замка, ані засува; довелося знову залізти наверх і скочити вниз, а там - бігти до виходу, де ще колихалися павутинні нитки. Після задухи підземелля Сема пройняло холодом, він трохи підбадьорився. Вибравшись на світ, Сем тишком повернувся до перевалу.
Навкруги панувала недобра тиша. Було напівтемно, як надвечір непогожого дня. Величезні клуби пари пропливали низько над головою Сема на захід, покриваючи все небо, а знизу їх підсвітлювали багрові вогні з долин.
Закинувши голову, Сем подивився на вежу. З вузького вікна вдарив червоний промінь. Умовний сигнал? До кого? Страх, що був примовк, знову ожив. Втім, Семові нічого не залишалося, як шукати головний вхід у фортецю, але коліна його підгинались і проймала огидна дрож. Та все ж, чуйно дослухаючись і вдивляючись у темряву, він потроху посувався до мети. Ось уже позаду місце, де лежав Фродо, де ще тхне гидким запахом отрути, ось Сем на східцях, де вперше надів Перстень. Йти далі не було сили. Сем сів на камінь і важко замислився. Перейшовши верхню точку перевалу, він потрапить уже до меж Мордору, і вороття не буде. Не усвідомлюючи навіщо, Сем знов надів Персня і відчув тягар ще гірший, ніж раніше: лютий нетерпець Ворога зростав, Око Мордору наполегливо обшарювало землю, але Тьма, створена для прикриття, застилала і зір Саурона...
Слух Сема знов загострився, а предмети бачилися слабко і нечітко, навіть поблизу; але з-під землі долітало скигління злощасної Шелоби, а брязкіт сталі і сердиті крики, здавалось, лунають зовсім поруч. Сем на всяк випадок притиснувся до скелі і тут зрозумів, що звуки йдуть з фортеці: її лівий кут припадав якраз над перевалом. Там безперечно відбувалося щось недобре. Може, орки порушили наказ, піддалися спокусі і зараз катують Фродо, рвуть на шматки? Сем прислухався і заспокоївся: орки бились між собою, хлопці Шаграта з хлопцями Горбата. Це давало надію, крихітну, але її вистачило, щоб Сем зміг діяти. Забувши про все, він голосно гукнув: «Іду! Іду, пане Фродо!», бігцем досяг останньої сходинки і перейшов кордон
