Повернення Короля - Джон Рональд Руел Толкін

- Та й ми не будемо, - підхопив Арагорн. - Для жарту це занадто гірко. Та й не жарт це - останній хід у небезпечній грі...

Він витяг з піхов Андріл і здійняв його до сонця.

- Ти не повернешся до піхов, поки не скінчиться остання битва!

Розділ 10 БІЛЯ ЧОРНОЇ БРАМИ

Два дні по тому ополчення зібралося на полях Пелен-нору. Банди Саурона насунулися було з Анорієну, але, атаковані і розбиті роханцями, відступили майже без бою на Кайр-Андрос; а невдовзі підтяглося підкріплення з півдня, і тепер Мінас-Тіріт можна було вважати надійно захищеним. Повернулися розвідники і підтвердили, що аж до самого Роздоріжжя за Андуїном ворога не видно. Усе було приготовано до останнього випробування.

Йшли всі: Гандальф, дунадани, сини Елронда - у передовій охороні, Леголас і Пмлі на одному коні - у загоні Арагорна, йшов і Берегонд, виключений із сторожі Білої Вежі, не чекаючи суду за свою провину. Разом з ним, як гондорський воїн, ішов і Пін. А от Меррі не взяли!

- Нічого ганебного тут немає, - втішав його Арагорн. - Ти ще не одужав як слід. Гобітанію серед нас буде представляти Пін. Ти заслужив уже найбільшу славу, а він, хоча і поводився гідно, не встиг зрівнятися з тобою. І заздрити йому не треба: справа небезпечна. А втім, ваша безпека теж поки ще не зміцніла.

І ось Меррі з Бергілем, сином Берегонда, стояли біля брами, проводжаючи ополчення. Шикувалися ряди, рівнялися [144] шеренги; Меррі здаля угледів Піна - маленьку вертку фігурку серед рослих добровольців Мінас-Тіріту.

Заграли сурми, військо рушило. Полк за полком, ескадрон за ескадроном проходили, прямуючи на схід. Давно вже останні ряди зникли на дорозі до Осгіліату, а Меррі, замислений, все стояв на тому ж місці. Відблиски сонця ще позначали вдалині вістря списів та шоломів, потім і вони згасли, а гобіту так не хотілося повертатися до міста... Всі близькі його серцю пішли, розтанули в диму, що затяг обрій, і не було надії знову побачитись. Від туги і горя знову занила поранена рука; Меррі відчув себе старим, немічним, а сонце, ранкове сонце, здавалося, світило напрочуд тьмяно.

Він здригнувся від дотику: Бергіль поклав руку йому на плече.

- Ходімо, славний періане. Ти ще нездоровий, як я бачу. Ходім, я проведу тебе до Дому Цілителів. Не сумуй! Наші повернуться. Ніхто не переможе людей Мінас-Тіріту, тим більше коли з ними Елессар, Скарб Ельфів... та ще й Берегонд, воїн Вежі!

Ще до полудня ополчення досягло Осгіліату. Там працювали майстри та робітники, усі, кого пощастило відшукати: одні лагодили пороми і мости зі зчеплених човнів, наведені ворогом і частково спалені при втечі, інші впорядковували запаси на складах, збирали військову здобич; треті на східному березі річки швидко насипали захисні вали. Переправившись через Андуїн біля руїн стародавнього Осгіліату, передовий загін рушив по дорозі, що колись з'єднувала блискучі твердині Сонця-на-Заході та Мі-сяця-на-Сході, нині Мінас-Моргул, що стереже прокляту долину Привражжя. За п'ять миль від Осгіліату стали табором, але кіннота попрямувала далі і до вечора зупинилася біля Роздоріжжя. У колі старих дерев панувала повна тиша, супротивник не з'являвся, не чутно було криків чи вереску, не свиснула через кам'яні завали жодна стріла. І все ж дерева, камені, листя не просто мовчали - вони сторожко прислухалися. Сонце спокійно заходило за Андуїном, білі вершини гір світилися рожевим вечірнім рум'янцем у голубій далині, але над горами Ефель-Дуат лежали тінь і морок.

Арагорн розставив сурмачів на початку кожної з чотирьох доріг, що вибігали з кільця Роздоріжжя; вони заграли [145] дзвінкий заклик, а потім виголосили: «Законний правитель Гондору повернувся! Король вступає у володіння!» Огидну пику скинули і розбили, а колишню голову короля повернули на плечі статуї, зберігши вінці з білих і золотавих квітів; блюзнірські знаки з постаменту зішкребли і змили.

На вечірній нараді Імраель запропонував спробувати взяти Мінас-Моргул. Перевал за ним був зручнішим для нападу, ніж Чорна Брама на півночі. Гандальф рішуче заперечив, посилаючись на недобру славу долини Моргулу, де отруєне повітря породжувало божевілля, і на останні новини, привезені Фарамиром. Якщо Хранитель Персня обрав саме цей напрямок, не можна привертати до нього увагу Кривавого Ока. Тому було вирішено тільки залишити біля Роздоріжжя заслін на випадок, якби ворог вирішив через Моргульський перевал вислати свої війська; у заслін призначили найкращих лучників, знайомих з лісами Ітіліену. Вранці, коли всі загони наздогнали передовий, Гандальф і Арагорн з охороною все ж таки під'їхали до входу в долину і подивилися здаля на твердиню. Вона стояла темна і тиха - орки та інші слуги Саурона, що колись населяли її, загинули під Мінас-Тірітом, назгули були десь далеко. Але й у порожній долині ще не вивітрився дух ворожості і погрози. Гондорці зруйнували арку мосту, підпалили луги отруйних квітів і поспіхом повернулися до своїх.

Наступного дня, третього від початку походу, рушили по тракту на північ. Від Роздоріжжя до Мораннону було близько ста ліг, і ніхто не міг передбачити, що їх очікує на цьому шляху. Йшли обережно, однак не криючись, по дорозі вперед висилали кінну розвідку, по узбіччях - пішу; вони старанно оглядали лісову хащу, яри і лощини, над якими нависав сумовитий довгий хребет Ефель-Дуат. Погода стояла гарна, вітер усе ще дув із заходу, але ніщо не могло розвіяти морок і туман над Похмурими горами; іноді над ними здіймалися чорні дими і довго висіли в небі.

За порадою Гандальфа сурмачі час від часу повторювали оголошення: «Володар Гондору повернувся! Беззаконні загарбники, йдіть геть!»

- Треба говорити точніше, - запропонував Імраель. - Не «володар Гондору», а прямо - «король Елессар». Нехай [146] він поки що і не коронований, на Ворога це ім'я справить більше враження!

З цього дня вони тричі на день оповіщали ліси Ітіліену про повернення короля Елессара. На виклик ніхто не відгукувався, вони просувались, здавалося, без перешкод, однак тривога з кожною пройденою милею сильніше гнітила всіх, від воєначальників до останнього солдата. Під кінець другого дня шляху від Роздоріжжя вперше з'явився ворог: велика банда орків і східних варварів спробувала напасти на передову охорону; це сталося на тому самому місці, де Фарамир нападав на харадримів - дорога тут урізалася в гори вузьким коридором. Але розвідники, досвідчені вояки з Еннет-Аннун, вчасно помітили засідку, і вона перетворилася на пастку для орків: кіннота обігнула їх по широкій дузі і поклала більшість на місці; недобиті розбіглися.