Повернення Короля - Джон Рональд Руел Толкін

- По сходах не піду, - буркнув Снаг. - Хоч би дюжина ватажків наказувала. Кинь ножа, бо я тобі заб'ю стрілу в черево! Коли в Лугбурці дізнаються, що тут скоїлось, тобі комендантом не бути! Я що, я робив своє діло, бився з моргульськими пацюками, захищав фортецю, а хто, власне, заварив кашу? Ви, старшина, здобич не поділили!

- Пельку стули! - обірвав його Шаграт. - Я додержувався наказу. Це Горбаг перший почав, на ту кольчугу зазіхнув.

- Але ж ти його своєю похвальбою і знадив! І взагалі він розумніший за тебе: він казав, що головний шпигун залишився на волі, а ти не вірив. А тут і справді блукає великий воїн, клятий ельф або тарк. Я тобі кажу, він гнався за мною! Чув дзвони? Він пройшов повз Вартових, а кому це під силу? Тільки таркам! Він на сходах. І доки не забереться, я вниз не піду, хоч би ти був назгулом!

- Балачки! - вибухнув Шаграт. - Це зроблю, того не зроблю! А якщо той нагряне сюди, втечеш і залишиш мене одного? Не дочекаєшся! Я тобі раніше кишки вийму!

З-під шпиля вистрибнув низенький орк, за ним Шаграт - великий, довгорукий. Одна рука висіла нерухомо, з неї капала кров, ліктем другої він притискав клунок, загорнений в чорну ряднину. Сем присів за хвірткою; в отворі промайнула гидка, спотворена люттю пика, подряпана і заляпана кров'ю; між ощиреними зубами пінилася слина, в горлянці клекотів звірячий рик.

Шаграт ганяв Снага по даху, доки той не втік назад під шпиль. Шаграт втомився; важко дихаючи, він зупинився біля парапету, опустив вузол на землю, щоб здоровою рукою вихопити ножа з-за халяви. Поплювавши на лезо, він перегнувся через парапет, гукнув раз, другий - ніхто не відповів. Доки він стояв так - спиною до майданчика, [165] одне з тіл раптом заворушилось, і жадібні пальці потяглись до чорного вузла. «Ще один живий!» - зі страхом подумав Сем, який дивився в шпарину між муром і дверцятами. Поранений, хитаючись, підвівся на ноги, підняв над головою уламок дротика з широким вістрям. Він цілив у спину Шаграта, але засичав від болю, а може, і від люті; Шаграт зі спритністю ящірки відскочив, обернувся і встромив ножа у груди супротивника:

- Тобі ще мало, Горбагу? То одержуй за все відразу!

Він скочив на мертве вже тіло і топтав його, і толочив, і колов ножем ще і ще. Наситившись помстою, він закинув голову і, тріумфуючи, хрипко, страшно закричав. Потім, облизнувши ніж, взяв його в зуби, підхопив клунок і побіг до сходів у надбудові.

Роздумувати не було часу. Сем міг би вискочити через інші двері, але його помітили б, і недовго гралися б у хованки гобіт з двома орками. Залишалося єдине: вибігти з гучним криком навперейми Шагратові. І хоча Сем навіть не торкався Персня, близькість його переповнювала жахом прислужників Саурона, а з меча линуло згубне світло, безжалісне сяйво зірок з жахливої країни ельфів, від одної згадки про яку застигала чорна кров орків. Шаграт не зміг прийняти бій, не випустивши цінної здобичі. Він зупинився, загрозливо буркочучи і ощиривши зуби, а коли Сем пішов на нього, різко відстрибнув убік і кинув свій вузол з розмаху йому в обличчя. Сем устояв, але похитнувся; Шаграт стрімголов пронісся повз нього і скотився вниз по сходах. Сем, лаючись, припустив було наздогін, але зупинився. Передусім - рятувати Фродо! Біля шпиля ще залишився Снаг. Знову треба було вибирати, і до того ж швидко. Якщо дати Шаграту піти, він приведе сюди нових бійців. Але якщо погнатись за ним, Снаг може тим часом заподіяти щось непоправне... Та ще невідомо, чи наздожене Сем Шаграта і чи вийде живим з двобою. Отож, треба спочатку пошукати тут, вирішив Сем.

- Може, я знову помиляюся, тільки Фродо самого залишати більше не можна!

Так Шаграту вдалося без перешкод спуститись, перетнути двір і покинути фортецю, несучи під пахвою важкий чорний вузол. Коли б Сем міг передбачати наслідки! [166]

Але Сема поглинуло головне завдання: здолати останні кроки, що відокремлювали його від полоненого друга.

Сем бігцем перетнув майданчик, перестрибнув поріг вежі. Проліт сходів був ледве освітлений. Кам'яні східці гвинтом вились попід муром; високо вгорі блимав самотній смолоскип. Сем піднявся східцями, намагаючись не шуміти, і незабаром був уже біля смолоскипа. Ліворуч від нього виявилася вузька бійниця, що виходила на захід, - світло з неї вони бачили, вийшовши з тунелю. Сем поквапився попрямув далі. Наступне вікно виходило на схід, над ним теж горів смолоскип, освітлюючи короткий поперечний коридор. З іншого кінця пробивалися крізь бійницю відблиски заграви. Тут сходи кінчалися. Сем проскочив до коридора і побачив обабіч нього низькі дверцята, замкнуті засувами. «Глухий кут, - зрозумів Сем. - Варто було дертися так високо! Невже далі нікуди йти?»

Він повернувся до першого майданчика і поторгав двері - вони не зрушили з місця. Знову побіг нагору. Піт заливав очі. Дорогоцінні хвилини спливали одна за одною в безплідних спробах. Йому було тепер наплювати на Шаграта, Снага і усіх орків Мордору. Він бажав лише знайти Фродо, зазирнути в очі, торкнутися його руки.

Нарешті, вкінець стомлений, він опустився на верхню сходинку і затулив обличчя руками. Його оточувала тиша, ворожа тиша. Смолоскип догорів, засичав тихо і згас. Темрява холодною хвилею залила гобіта. І раптом, сидячи ось так після довгих і марних зусиль, сам собі дивуючись, Сем заспівав давню гобітанську пісеньку.

Голос його лунав слабко і непевно в темряві вежі - жоден орк, що має вуха, не сприйняв би цю пісеньку за переможний спів величного воїна-ельфа. Сем виводив знайомі з дитинства наспіви, щось із віршів Більбо, і згадував про далеку рідну країну. Мало-помалу він ожив, голос зміцнів, а на просту мелодію самі собою лягли слова:

Можливо, в Західних краях

У променях ясних

Бринить під небом на вітрах

Духмяний квіт весни.

У чистім дзеркалі струмків

Гойдаються ліси, [167]

Вплітаючи у шум вітрів

Пташині голоси.

Там самоцвітами зірок

Палають небеса, їх світ крізь плетиво гілок

Спливає, мов роса.

Хай згинули мої сліди

У темній глибині,

- Твердиням Тіні і біди

Не загасить вогні

Ельфійських зір у далині,

Де сяє Вічний край!

Ще вернуться веселі дні,

- Тому ні сонцю, ні весні

Я не