Відомство мертвих душ. Тіло без душі - Яна Паувел

- Скільки емоцій, це ж треба, - глузуючи промовив лірієць і несподівано розтріпав рукою її волосся.

Від несподіванки Андрея заклякла, але лірієць і сам схоже зрозумів, що щось не так. І все ж декілька неймовірно довгих секунд він простояв непорушно, тримаючи руку в неї на голові. І перш ніж він забрав свою долоню, на його обличчі, відобразилося щось дивне але віддалено знайоме.

- Я не можу проникнути в твою голову, тому розкажи мені про що думаєш. Можливо, разом ми зможемо знайти вихід...

Вона ще не договорила, а він уже фиркнув і відвів погляд.

- Ти не сприймаєш мене серйозно? – обурилась було вона.

- Твоє тіло зникло, - практично одночасно з нею промовив лірієць.

Декілька секунд вона розгублено дивилася на нього, після чого прийшло усвідомлення.

- Як?... Тобто, хіба ти не подбав про це? Я вважала….

- Якось не було часу про це думати. Переселення можливе, поки обидва серця б’ються – твоє готове було зупинитися в будь-яку мить. Мені вдалося стабілізувати твій стан, але щойно я завершив ритуал, закляття-стабілізатор розвіялось. Біля години я витратив працюючи над тим, щоб ніхто не запідозрив що ти переселена душа, а коли повернувся твоє тіло уже зникло.

- Це просто….

Андрея захлинулася словами. Лірієць виглядав таким спокійним. Як йому вдавалося зберігати спокій в такій ситуації? Через це його усі боялися?

- Думаю, мине деякий час, перш ніж його знайдуть, і все ж буде краще, якщо ми розійдемося до цього.

Розійтись? Тобто, він хоче, щоб вона залишилася тут сама? В цьому жахливому місці?

- Знущаєшся? – не стримала дівчина обурення.

- Якщо нас знайдуть разом, стратять обох: мене за твоє вбивство, а тебе, за вселення в чуже тіло.

- Ти сказав, що попрацював над тим, щоб ніхто не дізнався про ритуал, - нагадала вона, у відповідь на що лірієць хмикнув.

- Ти ж працювала у Відомстві неспокійних душ, сама повинна розуміти – від тижня до двох розпізнати вселений дух дуже легко.

Наче у відповідь на його слова ліва рука дівчини несподівано перестала її слухатись і безпорадно повиснула вздовж тіла.

- Таке, - вказав він виделкою на її руку, - траплятиметься доволі часто перших два тижні.

- І що ти пропонуєш? – з підозрою подивилася вона на нього.

Не може ж він бути таким спокійним просто так. Врешті, на її тілі його клеймо, підозра одразу ж впаде на нього. Лірійці нерідко розправлялися зі своїми поручителями. Тому останні років двадцять ніхто не наважувався розділити з нелюдом клеймо смертника. Хотілося б Андреї вірити, що вона так вчинила завдяки сміливості, а не через свою дурість.

- Забудь своє ім’я, ким була, де жила і ким дорожила. Тільки так ти зможеш вижити.