Відомство мертвих душ. Тіло без душі - Яна Паувел
Обличчя лірійця опинилося в полі зору і дівчина тихо схлипнула. Вона знову могла бачити. Це чудо! Він врятував її, вона жива!
Дивовижним чином він навіть очі їй повернув. Можливо, усе це неправда, і лірійці насправді прекрасні цілителі. Як інакше пояснити це чудо? Як?...
Обличчя чоловіка наблизилось до її лиця, і в його очах вона побачила своє відображення. Точніше, повинна була побачити. Але те, що вона бачила в його очах…
- Ласкаво просимо в світ живих, - наче крізь гущу води почула вона його голос і внутрішньо здригнулась.
Він врятував її, але він її і вбив…
****
Андрея не одразу повернула собі здатність говорити. Перші декілька годин, могла тільки стогнати, нерозбірливо. І дівчина не знала, нормально це, чи ні. Лірієць нічого не говорив.
Він зник на деякий час, щойно вона отямилась, а коли повернувся, сам на себе не походив. Щось явно турбувало його, а вона навіть не могла запитати, що. Чутливість у тіло також поверталася неохоче, а це означало, що душа покинула його уже давно.
Невже він викрав це тіло з Відомства. І що тоді? Що їй робити? Хоча, ні, він не настільки дурний.
Тоді звідки взялося це тіло, і кому воно належало? Навіщо лірієць помістив в нього її душу? Він її впізнав? Чи це такий прояв вдячності з його боку? Чому він мовчить? Щось пішло не так? Він допустив помилку? Тепер вона помре?
- Досить! – несподівано рявкнув чоловік і Андрея навіть подих затамувала. – І так голова гудить, а тут ще й ти, зі своїм ниттям. - Він її чує? Якщо він може її чути… Чому тоді мовчав увесь цей час?! – Ти на мене злишся? – не приховуючи роздратування уточнив лірієць. Андрея тільки і змогла, що прищурити у відповідь очі. – Серйозно? Та ти хоч знаєш, як я через тебе підставився?!
Підставився?! А хоча, якщо подумати… Переселення душі карається смертю. Щоправда, його за це просто вб’ють, а ось її… За те що вселилася незаконно в чуже тіло, її душу знищать.
- В цьому твоя правда, - тяжко зітхнувши, несподівано визнав лірієць. – У мене після страти хоча б шанс на переродження буде…
І в черговий раз нелюд подивився на неї з дивним, зовсім не зрозумілим їй виразом обличчя. Ніколи його раніше таким не бачила. Дивно це все було.
- Ти так на мене дивишся, що я справді починаю вірити, наче ми знайомі, - заглянувши їй в очі промовив лірієць.
Андрея не знала, чи можна їх назвати знайомими. Звичайно вона його знала, повинна була, все ж працювала під його керівництвом, але особистих зустрічей у них практично не було. Один раз зіткнулися випадково в ліфті, і це була просто незабутня поїздка. Вона досі щоразу бліднула, згадуючи той день.
- Хм… Тобто, ти працювала у Відомстві неспокійних душ? – Як він так легко читає її думки? – Просто твої ментальні щити ще не відновилися, та й душу твою, я практично в руках тримав, а що? Є щось, що ти хочеш від мене приховати?
Скоріше навпаки. Було дещо дуже, дуже важливе, що вона відчайдушно хотіла йому повідомити. Жаль, зараз це уже нічим не зможе йому допомогти.
- Що? Чому? – розгубився мимоволі лірієць.
І вона дозволила йому заглянути у свою пам’ять. Як наяву перед її очима повстав кабінет начальника, його стіл, під який закотилася злощасна ручка і м’який килим, на який вона опустилася, щоб її підняти. Зі стуком зачинилися двері.
- Тіла встигли перевезти? – схвильовано, і від того хрипким голосом, запитав сід Мерин.
- Тільки частину, - діловито відповів секретар Рім. – Він наказав залишити решту, як доказ. Лірена завдяки цьому засудили до страти… Як ви до цього додумались?
Може вона почула б більше, якби не впустила тієї миті ручку. Та зі стуком впала на килим, і скотилася на кам’яну підлогу.
І це було останнім, що вона запам’ятала, перед тим, як її усипили. Одного не могла зрозуміти, до чого така жорстокість. Невже не можна було обійтись без цього. Є ж стільки способів відібрати у людини пам’ять. Для чого вбивати?
- І справді, для чого? – повторив її думки лірієць і обхопив руками голову.
На мить їй здалося, що він зараз закричить. Навіть повітря в кімнаті згустилося від напруги. Але лірієць опанував себе, і приборкав свою магію. Вставши з ліжка, він підійшов до вікна, тим самим покинувши освітлений свічкою круг. Декілька хвилин вона дивилася на його спину, доки він тяжко не зітхнув і не опустив голову.
- Просто спи, - стомлено промовив він і, змахнувши рукою, відправив її в світ сновидінь.
****
Побувавши один раз на межі, Андрея уже знала, що коли нестерпний холод змінюється примарним теплом, це не віщує нічого доброго, тому і зараз насторожилась.
Втім, відчуття відрізнялися. Тепло цього разу походило з-зовні, в той час як вона сама нагадувала шматок льоду, що повільно танув під дією цього тепла. Разом із цим в її нове тіло поверталася чутливість, і від кожного необережного руху, наче сотні невидимих голок врізалися в шкіру.
Так, поворухнувши необачно рукою, дівчина зашипіла і розплющила наполохано очі. Наступної миті, вона уже лежала на підлозі, боляче вдарившись, при падінні стегном. На мить Андреї здалося, що вона зараз помре – стільки дрібних уколів за раз прошили її тіло. Здавалося, невидимі голки пронизали і її мозок.
