Відомство мертвих душ. Тіло без душі - Яна Паувел

В році 43 до заснування Вільхферму, об’єднані війська Ебігарду і Мірвону напали на Священне Королівство Ліру. За три роки Ліра була завойована повністю, її територія розділена між загарбниками, а населення почали безжально винищувати.

Біженці з Ліри знайшли притулок в Окті, єдиному на той час королівстві, яке погодилося прийняти нелюдів на своїй території.

У вдячність за це один із старших жреців Ліри поділився з королем Окти таємницею переселення душ. Так і було засноване Відомство мертвих, - як його прозвали в народі, - душ.

Минуло більше тисячі років, а цю історію знав практично кожен працівник Відомства, і Андрея винятком не була. Робота їй подобалась: дружній колектив, висока зарплата, добрий начальник. Дещо лякав Глава Відомства, але його боялися усі. Лірієць вмів навести жаху, хоч і був ще зовсім молодим.

Відпрацювавши три роки у в’язниці «Останній притулок», де доживали свої останні дні смертники, Андрея ніяк натішитися не могла на нову роботу. І ентузіазму в ній було – хоч відбавляй.

Не втратила вона запалу і після того, як Главу їхнього Відомства несподівано арештували – саме її начальник був першим кандидатом у списку на підвищення.

Окрилена перспективами, що відкрилися перед нею, Андрея настільки захопилася підготовкою до вступу в нову посаду свого керівника, що зовсім забула про сон і відпочинок.

Вона навіть не сумнівалася в тому, що сід Мерин візьме її з собою. За шість місяців роботи разом у них склалися досить теплі і приязні стосунки, а тому вона дочекатися не могла свого підвищення, і всяко намагалася вислужитися перед начальством.

В той день, Андрея як і завжди прийшла раніше, щоб прибрати в кабінеті начальника, замінити квіти в вазах і провітрити приміщення. Ще десять років тому їй і на думку не спало би так надриватися заради роботи. Зараз же вона навчилася цінувати кожну копійку, і прекрасно розуміла, що нічого в цьому світі не можна досягнути без наполегливої праці. Принаймні не таким простакам, як вона.

Була це нещаслива випадковість, чи підступний хід Фатоса - бога долі, вона не знала. Згубним для неї стало падіння ручки – вона її зіштовхнула, протираючи стіл, а коли нахилилася, щоб підняти, в кабінет увійшов її начальник в супроводі секретаря колишнього Глави Відомства.

Далі усе відбувалося блискавично. Десять секунд, дві фрази, і її доля була вирішена. І все можливо минулося б, якби вона не впустила від несподіванки злощасну ручку.

Видавши себе, Андрея уже навіть втекти не змогла. Та й сенсу у втечі не бачила. Вона одна проти двох магів, сміх тай тільки. Їм навіть видимих зусиль докладати не довелось, просто змахнули рукою, і прокинулась вона уже через декілька годин у холодному сирому підвалі, непорушна і німа.

До останнього вона вірила в те, що це просто сон – кошмар і тільки. Усі сумніви розвіялися з першим порізом.

Коли її понівечену і закривавлену, нарешті відв’язали від лабораторного столу, вона уже нічого не бачила. Вона навіть не знала, де знаходиться, тільки відчувала, як життя капля за каплею покидає її тіло.

І все ж вона хотіла жити. Але ще більше – поквитатися зі своїми кривдниками, а тому, її пальці самі наосліп почали виводити на зап’ясті підглянутий на плакаті символ. Клеймо смертника. Щоправда, вона точно знала, лірієць ніяк не був причетним до того в чому його звинувачували.

Звичайно, шанси, що їй вдасться його звільнити невисокі. А навіть якщо вдасться, він навряд чи зможе їй допомогти, все ж лірійці не володіють магією зцілення.

Та й скільки часу минуло з її зникнення, вона не знала, врешті, його могли уже давно стратити.

На мить Андрея навіть дихати перестала, здавалося, остання надія вислизає з рук, але опанувавши себе, продовжила виводити неслухняними пальцями символ на зап’ясті. І в якусь мить, руку обпалило невидимим вогнем.

Ось воно, так і має відчуватися клеймо смертника? Маги часто розповідали їй про це в стінах в’язниці. Облік поручителів вівся з давних-давен. Це служило додатковою гарантією їхньої безпеки, а тому маги, особливо ті, що часто виступали поручителями, радо повідомляли свої особисті дані. А, оскільки, за списки в «Останньому притулку», відповідала Андрея, записувати все доводилося саме їй. Вона тоді була ще молодою і симпатичною, а тому чоловіки радо розповідали їй свої історії…  

Кров наповнила рота за мить до того, як поряд щось зашаруділо.

- В такому стані, помістити на своє тіло клеймо смертника, ти схоже була у відчаї…

Знайомий голос викликав і полегшення, і страх. Тепер, коли він відгукнувся на її поклик вона згадала, як боялася його раніше, і відчула мимоволі, як прискорюється від страху серцебиття.

- Що? Не можеш говорити? – холодні пальці несподівано торкнулися її підборіддя, і вона різко відсахнулася від страху. – І що мені з тобою робити? – запитав невидимий для неї лірієць і тяжко зітхнув, а наступної миті усе зникло.

Звуки, запахи, відчуття… Зник біль, якого, здавалося, вона уже ніколи не зможе позбутися. Темрява стала теплою і затишною. Їй зробилося так спокійно.

А тоді, несподівано в її затишне укриття вдерся дикий холод. Тіло її вигнулось, забилося в безболісних судорогах, очі широко розплющились і засльозилися від яскравого світла. Вона декілька хвилин безрезультатно намагалася вдихнути, аж доки не зрозуміла, що тіло просто її не слухається, і щойно вона перестала панікувати, усе припинилося.