Буря Мечів - Джордж Мартін

«Він тільки все ускладнює,— втомлено подумав Давос,— а все і від самого початку було страшенно складно».

— В моїм нутрі палає помста, Саладоре, не лишаючи місця для їжі. Відпусти мене. Заради нашої дружби побажай мені удачі й відпусти.

Садалор Саан звівся на ноги.

— Несправжній ти друг, я так собі думаю. Коли ти загинеш, кому доведеться передавати твій попіл і кості твоїй леді-дружині й переказувати їй, що вона втратила чоловіка й чотирьох синів? Засмученому Саладору Саану. Але нехай, хоробрий пане лицарю, квапся в могилу. Я зберу твої кості в мішок і віддам синам, яких ти кидаєш,— хай носять на шиї в маленьких торбинках,— він сердито замахав руками, де на кожному пальці було по каблучці.— Іди, іди, іди, іди.

Давос не хотів розлучатися в такому настрої.

— Саладоре...

— Іди! Або краще лишайся, але якщо йдеш, то йди вже.

І Давос пішов.

Дорога від «Щедрого врожаю» до брами Драконстону була довга й самотня. Прилеглі до причалу вулички, де колись тлумилися солдати, матроси і простолюд, спорожніли й обезлюділи. Де колись доводилося обходити писклявих поросят і голих дітлахів, носилися щури. Ноги трусилися, як пудинг, а тричі від страшного нападу кашлю довелося зупинятися й відпочивати. Але ніхто не прийшов Давосу на допомогу, ніхто навіть не визирнув у вікно — поглянути, що сталося. Вікна були зачинені віконницями, двері замкнені на засуви, а на більш як половині будинків виднілися знаки жалоби. «В Чорноводий Бурчак попливли тисячі, а повернулися сотні,— думав Давос.— Не тільки мої сини загинули. Мати, змилостився над ними всіма!»

Підійшовши до брами, він виявив, що й тут зачинено. Давос погрюкав кулаком у оббите залізом дерево. Відповіді не було, тож він почав дубасити в двері ногами, знову і знову. Нарешті на барбакані з’явився арбалетник і визирнув поміж двох височенних химер.

— Хто там?

Давос, задерши голову, приклав руки рупором до вуст:

— Сер Давос Сіворт до його світлості.

— Ти п’яний? Забирайся і припини грюкати.

А Саладор Саан попереджав його! Давос спробував іншу тактику.

— Тоді пошліть по мого сина. По Девана, королівського зброєносця.

— Як, ви кажете, вас звати? — нахмурився вартовий.

— Давос,— гукнув той.— Цибулевий лицар.

Голова зникла, та вже за мить повернулася.

— Забирайся! Цибулевий лицар загинув на ріці. Його корабель згорів.

— Корабель згорів,— погодився Давос,— але сам він вижив, і ось він тут. Капітаном брами тут досі Джейт?

— Хто?

— Джейт Блекбері. Він мене добре знає.

— Ніколи не чув про нього. Швидше за все, загинув.

— Тоді лорд Читеринг.

— Цього я знаю. Згорів на Чорноводді.

— Вілл Гачок? Гал Кабан?

— Обидва загинули,— сказав арбалетник, але на обличчі його зненацька відбився подив.— Чекайте тут.

Він знову зник.

Давос чекав. «Загинули, всі загинули,— тупо думав він, пригадуючи біле черево тлустого Гала, яке завжди визирало з-під засмальцьованого камзола, і довгий шрам, який лишився на обличчі Вілла від рибальського гачка, і як Джейт завжди скидав свого кашкета перед жінками — п’ятирічними чи п’ятдесятирічними, вельможними чи низькородними.— Потонули чи згоріли разом з моїми синами й тисячею інших, і тепер битимуться за короля в пеклі».

Зненацька арбалетник повернувся.

— Ідіть до бічного входу, і вас впустять.

Давос так і зробив. Гвардійців, які пустили його всередину, він не знав. У руках вони тримали списи, а на грудях у них красувався лис у віночку квітів — герб дому Флорентів. Повели вони його не в Кам’яний Барабан, як він очікував, а попід вигнутий аркою Драконів Хвіст і далі в Ейгонів сад.

— Чекайте тут,— звелів сержант.

— А його світлості повідомили, що я повернувся? — запитав Давос.

— Поняття зеленого не маю. Чекайте, кажу.

І він пішов, забравши з собою списників.

В Ейгоновому саду приємно пахло глицею, і зусібіч височіли темні дерева. Росла тут і шипшина, і високий колючий живопліт, а в болотистій низині — ще й журавлина.

«Чого мене привели сюди?» — міркував Давос.

А тоді до нього долинуло слабеньке калатання дзвіночків, і дитячий сміх, і зненацька з кущів випірнув Картатий, квапливо шаркаючи ногами. На п’яти йому насідала королівна Ширін.

— Повернися! — кричала вона.— Картатий, повернися!

Побачивши Давоса, блазень різко зупинився, і бубонці на його рогатому жерстяному шоломі затуркотіли — брязь-брязь-брязь. Перестрибуючи з ноги на ногу, блазень проспівав:

— Блазня кров і короля, кров у діви на ногах, наречений же і гості — в ланцюгах, ах, ах!

Тут Ширін мало не піймала його, але в останню мить він перестрибнув через латку папороті та щез поміж дерев. Королівна кинулася за ним. Ці двоє викликали в Давоса усмішку.

Він саме закашлявся в долоню, яка ховалася в рукавичці, коли з-за живоплоту виборсалася ще одна постать і втелющилася просто в нього, збиваючи з ніг.

Хлопчик теж упав, але зразу ж і підскочив на ноги.

— Що ви тут робите? — запитав він, обтрушуючись. На комір йому спадало чорне як смоль волосся, а очі він мав неймовірно сині.— Не слід стояти у мене на дорозі, коли я біжу.

— Ні,— погодився Давос.— Не слід.

Він почав зводитися навколішки, але тіло струснув ще один напад кашлю.

— Вам недобре? — хлопчик узяв його за руку й поставив на ноги.— Мені покликати мейстра?

Давос похитав головою.

— Кашель. Він минеться.

Хлопчик повірив йому на слові.

— Ми гралися в «красуню і чудовисько»,— пояснив він.— Я був чудовиськом. Дитяча забавка, але моїй кузині подобається. А ім’я у вас є?

— Сер Давос Сіворт.

Хлопчик з сумнівом зміряв його поглядом.

— Ви певні? Щось ви не схожі на лицаря.

— Бо я — цибулевий лицар, мілорде.

Сині очі кліпнули.

— Отой, що на чорному кораблі?

— А ти знаєш цю легенду?

— Ще як мене на світі не було, ви привезли моєму дядькові Станісу рибу, коли його взяв у облогу лорд Тайрел,— хлопчик виструнчився.— Я — Едрик Шторм,— оголосив він.— Син короля Роберта.

— Ну певна річ! — Давос здогадався майже відразу. Хлопчина успадкував видатні вуха Флорентів, але чуприна, очі, нижня щелепа, вилиці — все це було від Баратеонів.

— А ви знали мого батька? — поцікавився Едрик Шторм.

— Бачив його неодноразово, коли приходив до твого дядька до двору, але ніколи з