Борва мечів - Джордж Мартін

Бран скривився на нього.

— Я хотів їсти.

— Мейра скоро повернеться і принесе вечерю.

— Мені вже остогидли ті жаби!

Мейра була жабоїдкою з Перешийку, і Бран не мав би тримати на неї зла за те, що вона ловить так багато жаб. Але все ж таки…

— Я хотів з’їсти оленя.

На мить він пригадав його смак — смак крові та сирого солодкого м’яса. Рот наповнився слиною. «Я бився за нього у двобої. І переміг. Так, я переміг!»

— Ти лишив позначки на деревах?

Бран зашарівся. Йоджен завжди загадував йому щось робити на той час, коли він розплющував третє око і опинявся у Літовій шкурі: подерти пазурами кору дерева, упіймати зайця і, не з’ївши, принести у зубах, викласти кілька каменів у рядок. «Усілякі дурниці.»

— Я забув! — зізнався він.

То була правда: він справді хотів і намірявся зробити те, що просив Йоджен, але щойно ставав вовком, як воно припиняло бодай щось важити. Адже стільки треба було побачити, понюхати… цілий зелений світ чекав на свого мисливця. А як же ж він бігав! Нічого кращого за вільний біг лісом не було в світі — хіба що гонитва за здобиччю.

— Я ж був принцем, Йоджене, — мовив він старшому хлопцеві. — Принцем, князем лісу!

— Ти й справді принц, — м’яко нагадав йому Йоджен. — Ти пам’ятаєш, хіба ні? Скажи мені, хто ти такий.

— Ти сам знаєш! — Йоджен був Бранів друг і вчитель, але час від часу Бранові кортіло його вдарити.

— Я хочу, щоб ти сам проказав потрібні слова. Скажи мені, хто ти є.

— Бран, — похмуро буркнув він. «Бран Розбитий. Бран Поламаний.» — Брандон Старк. — «Хлопчик-каліка». — Принц на Зимосічі.

На Зимосічі спаленій та зруйнованій, люд якої або вирізано, або розігнано. Скляні сади розтрощені, гаряча вода витікає з тріщин у стінах і парує під сонцем. «Як ти можеш бути принцом у домі, якого, може, й не побачиш ніколи?»

— А хто такий Літо? — заохочував Йоджен далі.

— Мій лютововк. — Він посміхнувся. — Принц зеленого лісу.

— Хлопчик Бран і вовчик Літо. Вас двоє, виходить так?

— Двоє, — зітхнув він, — і один.

Він ненавидів, коли Йоджен ставив такі тупі запитання. «У Зимосічі він хотів, щоб я дивився вовчі сни, а щойно я навчився, кличе мене назад.»

— Ти пам’ятай про це, Бране. Понад усе — пам’ятай себе, бо інакше вовк тебе поглине. Коли ви поєднуєтеся, то бігати, полювати і вити у Літовій шкурі — цього не досить для вас обох.

«Мені досить» — подумав Бран. Йому подобалося у Літовій шкурі більше, ніж у своїй власній. — «Який зиск бути перевертнем, коли не можна перевернутися на того, хто тобі до серця понад усе?»

— То ти пам’ятатимеш? Наступного разу лиши позначку на дереві. На якому — не важить, аби лишив.

— Лишу. Я пам’ятатиму. Якщо хочеш, повернуся туди зараз і зроблю. Цього разу я не забуду.

«Але спершу з’їм свого оленя і трохи поборюкаюся з тими малими вовчиськами.»

Йоджен заперечливо хитнув головою.

— Ні, краще тобі лишитися тут і попоїсти. Власним ротом. Варг не може жити з того, що їсть його звір.

«А тобі звідки знати?» — зневажливо подумав Бран. — «Ти ніколи не був варгом і не відаєш, що воно таке.»

Зненацька Ходор скочив на ноги, трохи не розбивши голову на склепінчастій, схожій на барило стелі.

— ХОДОР! — заволав він і побіг до дверей.

Але перш ніж він їх дістався, двері штовхнула Мейра і ступила досередини, до їхнього спільного притулку.

— Ходор-ходор, — мовив до неї велетень-стайняр, вишкіривши зуби.

Мейра Троск мала шістнадцять років віку і була дорослою жінкою, але зростом не перевищувала свого брата. Коли Бран спитав її, чому вона така маленька, Мейра відповіла, що усі болотники невеличкі на зріст. Дівчина мала брунатне волосся, зелені очі й пласкі, наче в хлопчика, груди. Рухалася вона так зграбно та спритно, що Бран міг тільки милуватися і заздрити. Мейра носила при боці довгого гострого кинджала, та битися понад усе полюбляла тонкою тризубою жаб’ячою сандолею в одній руці й плетеною сіткою в іншій.

— А хто в нас хоче їсти? — грайливо запитала вона, підіймаючи перед собою здобич: двох невеличких сріблястих пстругів та шістьох товстих зелених жаб.

— Я хочу, — відповів Бран.

«Якби ж лише не жаб.» У Зимосічі, коли ще не трапилося найгіршого, Вальдери казали, що від жабоїдства зуби стають зелені, а під пахвами росте мох. Йому стало цікаво, чи живі обидва Вальдери. Їхніх трупів у Зимосічі він не бачив… але трупів там лежало безліч, а всередині будівель вони не шукали.

— То мабуть, треба тебе погодувати. Допоможеш почистити здобич, Бране?

Він кивнув. Сердитися на Мейру було важко — вона була значно веселіша за свого брата і завжди вміла змусити його всміхнутися, а сама нічого не боялася і ніколи не гнівалася. «Зате Йоджен…» Йоджен Троск міг налякати будь-кого. Вдягався він у все зелене, очі мав тьмяні, глибокі, схожі кольором на мох. І бачив зелені сни. А те, що Йоджен бачив у снах, справджувалося. «От хіба що він бачив мене мертвим, а я живий.» Утім, про людське око — справді ніби мертвий.

Йоджен вислав Ходора по дрова і склав невеличке вогнище, поки Бран та Мейра чистили рибу й жаб. За казанок вони взяли Мейриного шолома, здобич порізали дрібними шматочками, влили води й додали знайденої Ходором дикої цибулі, щоб зготувати жаб’ячу юшку. Вона була не така смачна, як з оленини, та загалом непогана — так вирішив Бран, коли трохи скуштував.

— Дякую, Мейро, — мовив він, — моя ласкава панно.

— На здоров’я, ваша ясновельможна милосте.

— На ранок, — оголосив Йоджен, — краще нам рухатися далі.

Бран відчув, як Мейра напружилася.

— Ти бачив зелений сон?

— Ні, — зізнався він.

— То навіщо кудись іти? — вимогливо запитала його сестра. — Розваль-Вежа — годяща домівка. Селищ тут поблизу нема, у лісі повно дичини, у струмках і озерах є риба та жаби… а головне, хто нас коли тут шукатиме?

— Нам судилося опинитися не тут.

— Але тут безпечно.

— Здається, що безпечно, — заперечив Йоджен, — та чи надовго? У Зимосічі сталася битва, ми бачили загиблих. А де