Чорнильна кров - Корнелія Функе

Князь Зітхач

Він не міг сказати королю «Не хочу», бо чим би ще він заробляв собі на хліб?

Король у кошику. Італійська народна казка

Вікна зали, в якій Тлустий князь прийняв Феноліо, було завішано чорним сукном. Пахло там, як у склепі, сухими квітами і кіптявою свічок. Перед фігурами з одним обличчям, часом менш, часом більш вдалим, палали свічки. «Козимо Вродливий!» — подумала Меґі. Незліченними мармуровими очима він пильно дивився згори, коли вона разом із Феноліо підійшла до його батька.

По обидва боки від крісла, в якому, як на троні, сидів Тлустий князь, стояли два стільці з високими бильцями. На стільці ліворуч на темно-зеленій обшивці лежав лише прикрашений павичевими перами шолом. До блиску відполірований, він немов чекав на свого господаря. На стільці праворуч сидів хлопчик, можливо, років п'яти-шести, одягнений у камзол із чорної парчі, розшитої перлинами. Він неначе був укритий сльозами.

Це мусив бути іменинник. Якопо, онук Тлустого князя, але й водночас Змієголова.

Хлопчик споглядав, нудьгуючи. Він неспокійно дригав ніжками, ніби не міг стриматися від того, щоб не вибігти надвір до чарівників і солодких тістечок і крісла, яке чекало на нього на трибуні, прикрашеній сасапареллю і трояндами. Його ж дідусь, навпаки, виглядав так, ніби вже ніколи не збирався вставати. Немічно, як лялька, він сидів у заширокому чорному вбранні, ніби спаралізований очима померлого сина. Не дуже високий, але гладкий, як два чоловіки, так описала його Реза. Зрідка застанеш його не за їжею, яку він тримав масними пальцями, завжди дещо із задухою від усієї тієї ваги, яку мусили носити не досить сильні ноги, та завжди в найкращому гуморі.

Князь, який наразі сидів у напівтемряві власного замку, не мав нічого спільного з усім цим. Обличчя його було бліде, а шкіра так зморщилась, ніби колись належала більшому чоловікові. Горе зігнало жир з його кінцівок, а обличчя його було настільки нерухоме, ніби заклякло того дня, коли йому принесли звістку про смерть сина. Лише в його очах усе ще сидів жах, відчай від того, що заподіяло життя.

Крім його онука та охоронців, які мовчки стояли позаду, з ним були ще дві жінки. Одна покірно схилила голову, як служниця, хоча вдягнена була в сукню, гідну княгині. Її господиня стояла між Тлустим князем і порожнім стільцем, на якому лежав шолом, прикрашений перами. «Віоланта! — подумала Meґі. — Донька Змієголова і вдова Козимо». Так, це мусить бути вона, Бридка, як усі її називали. Феноліо розповідав Меґі про неї і наголошував, що вона хоча і з-під його пера, та завжди була задумана другорядним персонажем: нещасне дитя нещасної матері та препоганого батька.

— Нікчемна ідея зробити її дружиною Козимо Вродливого! — казав Феноліо. — Але я ж кажу, що ця оповідка безглузда!

Віоланта була вбрана в чорне, як і її син та свекор. Її сукня також була розшита сльозами з перлин, та блиск дорогоцінностей не надавав її вбранню чогось особливого. Її обличчя виглядало так, ніби хтось зобразив його надто блідим олівцем на заплямленому аркуші, і темний шовк зробив його ще більш непримітним. На цьому обличчі впадала в око лише пурпурова пляма, розміром з маковий цвіт, що спотворювала ліву щоку.

Коли Меґі з Феноліо пройшли крізь темну залу, Віоланта саме нахилилася до свекра і стиха заговорила до нього. Тлустий князь не повів і бровою, та врешті-решт кивнув, і хлопчик полегшено сповз зі свого стільця.

Феноліо дав знак Меґі зупинитися. З опущеною головою, демонструючи повагу, він відійшов убік і непомітно звелів Меґі повторювати за ним. Віоланта кивнула Феноліо, проходячи повз них з високо підведеною головою, але на Меґі вона навіть і не поглянула. Кам'яним зображенням її померлого чоловіка вона також не приділила жодної уваги. Здавалося, Бридка поспішала залишити гнітючу залу майже так само поквапливо, як і її син. Служниця, яка йшла слідом за нею, пройшла впритул до Меґі, мало не торкнувшись до неї сукнею. Вона здавалася ненабагато старшою від Меґі Її волосся вилискувало червонясто, ніби на нього впав пломінь вогню, і було розпущене, як у цьому світі власне робили лише шпільманки. Меґі ніколи ще не бачила красивішого волосся.

— Ти спізнюєшся, Феноліо! — промовив Тлустий князь, коли двері зачинилися за жінками та його онуком. Його голос усе ще звучав стиснено, як у дуже гладкого чоловіка. — Тобі бракує слів?

— Мені їх бракуватиме, щойно я віддам дух, мій князю! — відповів Феноліо, віддаючи уклін. Меґі не знала, чи мусить повторювати за ним. Врешті-решт вона наважилася на незграбний реверанс.

Зблизька Тлустий князь виглядав ще більш немічним. Його шкіра була схожа на зів'яле листя, а білки його очей були подібні до пожовклого паперу.

— Хто ця дівчинка? — запитав він, роздивляючись її втомленими очима. — Твоя служниця? Для коханки вона замолода, чи не так?

Меґі відчула, як кров підступила їй до лиця.

— Ваша милість, що за думки спадають вам у голову? — заперечив Феноліо і поклав їй руку на плече. — Це моя онука, вона гостює в мене. Мій син сподівається, що я знайду їй чоловіка, а де ж вона може ліпше зогледітись, як не на чудовому святі, яке ви сьогодні влаштовуєте?

Обличчя Меґі ще більше зашарілося, та вона видавила усмішку.

— Стривай, то ти маєш сина? — У голосі сумного князя звучала неабияка заздрість, ніби він не припускав, що хтось із його підданих може бути щасливим від того, що має сина. — Нерозумно відпускати надто далеко своїх дітей, — пробурмотів він, не зводячи очей з Меґі. — Їх надто легко втратити назавжди, і вони не повернуться!

Меґі не знала, куди їй подітись.

— Я незабаром повернуся, — сказала вона. — Мій батько знає про це. «Сподіваюся», — додала вона подумки.

— Так, так, звісно. Вона повернеться. Коли буде потрібно. — Голос Феноліо звучав нетерпляче. — Та перейдімо до причини моїх відвідин. — Він дістав з-за паска пергаментний сувій, який Розенкварц так старанно скріпив печаткою, і піднявся сходинками до княжого крісла, з низько опущеним від почуття поваги чолом. Здавалося, Тлустому князеві щось боліло. Він стиснув губи, нахиляючись по пергамент, і піт заливав йому чоло, хоча в залі було прохолодно. Меґі пригадала Мінервині слова: «Цей князь ще доведе себе своїми зітханнями і наріканнями». Здавалося, Феноліо думав те саме.

— Ви зле почуваєтеся, мій князю? — запитав він стурбовано.

— Певна річ, зле! — роздратовано проголосив Тлустий князь. — І, на жаль, Змієголов