Чорнильна кров - Корнелія Функе
Здавалося, Феноліо не відчував того, він сяяв, як дитина на Різдво. Він не помічав ані опускних ґрат перед міською брамою, ані отворів, крізь які непроханим відвідувачам можна було виплеснути на голову гарячу смолу. Утім, Меґі несамохіть дивилася вгору, коли проходила під ними, запитуючи себе, наскільки свіжими були сліди від смоли на покоробленій деревині. Та ось нарешті вона стояла просто неба, блакитного і ясного, ніби чисто підметеного до князівського дня народження, — і Меґі опинилась на зовнішньому дворі Омбрійського замку.
Відвідини з хибного боку хащі
Пітьма завжди відігравала свою роль. Без неї ми б не осягнули світло. Лише коли її активність переростала в надто претензійну, треба було протистояти, карати, за потреби часом втихомирювати на мить. Та потім вона знову повставала, — бо як інакше?
Клайв Баркер. Абарат
Перш за все очі Меґі шукали пташині гнізда, про які розповідала Реза. І вони там нависали, просто під бійницями, немов на мурах утворились пухирі. Жовтогруді птахи вилітали з отворів. Як золотаві пушинки, що танцюють на сонці, так описувала їх Реза, і вона мала рацію. Здавалося, небо над нею було вкрите кружляючим золотом, усе на честь принцового дня народження. Щораз більше людей пробивалося крізь браму, хоча всередині на подвір’ї вже кишіло. Між мурами звели прилавки, просто перед хлівами і куренями, в яких господарювали ковалі, конюхи та всі інші, хто мешкав і працював у замку. В цей день, коли князь запросив підданих відсвяткувати день народження його онука і спадкоємця престолу, їжа і напої були задарма.
«Вельми жертовно, правда? — напевно прошепотів би Мо. — Їжа й напої з їхніх полів, добуті їхньою тяжкою працею». Мо не дуже шанував замки. Та світ Феноліо був створений саме таким: земля, на якій упрівали селяни, належала князю, а отже, йому належала і більша частина врожаю, і він розкішно вдягався у шовк і оксамит, у той час як його селяни носили залатаний одяг, що подразнював шкіру.
Деспіна міцно обвивала тонкими руками шию Феноліо, коли вони проходили повз охоронців перед брамою, та коли вгледіла першого чарівника, то поквапом сповзла зі спини.
Високо вгорі між зубцями бійниць один з них натягнув свого каната і справно походжав по ньому, як павук по своїх срібних нитках. Його одяг був блакитний, мов небо угорі, позаяк блакитний був кольором канатохідців, це Меґі знала також від мами. От якби Реза була тут! Повсюди між прилавками був він, строкатий люд: свистуни і жонглери, кидії ножів, здоровані, дресирувальники, акробати, актори й блазні. Просто перед муром Меґі побачила вогнедува; чорний з червоним, такий був їхній одяг, і якусь мить вона думала, що це був Вогнерукий. Але чоловік обернувся — то був якийсь невідомий з обличчям без рубців, а усмішка, з якою він вклонявся людям, була зовсім інша, ніж у Вогнерукого.
«Та він мусить бути тут, якщо він справді повернувся!» — думала Меґі, озираючись у пошуках його. Чому ж вона така засмучена? Ніби вона не знає. Це все через Фарида, котрого їй бракувало. А якщо Вогнерукого тут немає, то, напевно, марно виглядати Фарида.
— Ходи-но, Меґі! — Деспіна промовила її ім'я, ніби її язик мав ще звикнути до звуку. Вона потягнула Меґі до прилавка з тістечками, змоченими медом.
Тістечка навіть у цей день не були безкоштовні. Торговець люто охороняв їх, та Феноліо, на щастя, мав кілька монет у кишені. Тонкі Деспінині пальці були липкі, коли вона знову простягнула руку Меґі. Широко розплющивши очі, вона роззиралася і завмирала на місці, та Феноліо нетерпляче манив її далі, повз дерев'яну трибуну, прикрашену вічнозеленим гіллям і барвінковим цвітом, яка здіймалася за прилавками. Чорні прапори, такі самі, як ті, що майоріли вгорі над бійницями і баштами, висіли й тут, праворуч і ліворуч від трьох крісел на примості, спинки яких були оздоблені вишивкою — гербом лева, що плакав.
— Навіщо три крісла? — прошепотів Феноліо до Меґі. — Сам Тлустий князь не з'являється на очі. Ходімо, ми вже спізнилися. — Він упевнено розвернувся спиною до пожвавленого люду на зовнішньому дворі й попрямував до другого кільця фортечного муру. Брама була не така висока, як перша, втім виглядала непривітно, власне як і охоронці зі схрещеними списами.
— Вдають, ніби не знають мене! — розлючено прошепотів він до Меґі. — Але щоразу одна й та сама гра. Повідомте князеві, що Феноліо, поет, прибув! — сказав він голосно, поки обоє дітей притулилися до нього збоку і розглядали списи, ніби шукаючи на їхніх вістрях засохлу кров.
— Князь тебе очікує? — Вартовий видавався молодим, судячи з того, що можна було розпізнати з його обличчя під шоломом.
— Певна річ! — роздратовано відрубав Феноліо. — І якщо йому доведеться ще довше чекати, то в цьому я звинувачу тебе, Ансельмо. І якщо тобі знову знадобиться кілька прекрасних слів від мене, як минулого місяця… — Вартовий нервово поглянув на іншого стража, але той вдавав, ніби нічого не чує і дивиться на канатохідця вгору. — Тоді… — Феноліо закінчив речення зниженим голосом, — чекатимеш ти у мене так само, як і я в тебе. Я старий чоловік і, знає Господь, маю важливіші справи, аніж вистоювати перед твоїм списом.
Видима частина обличчя Ансельмо стала червоною, як кисле вино, яке Феноліо пив біля вогнища шпільманів. Та все одно він не забрав убік списа.
— Ну зрозумій ти, Чорнильний ткачу, у нас відвідувач, — сказав він тихо.
— Відвідувач? Про що ти кажеш?
Та Ансельмо вже не звертав уваги на Феноліо.
Ворота позаду нього відчинилися зі скрипом, ніби ледь витримували власну вагу. Меґі відвела Деспіну вбік, Феноліо
