Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

— Гей, начальнику, агов!

Шериф роздратовано підвів очі на вікна потяга. Роберт Кершо дивився на нього зі своєю звичайною немов приклеєною усмішкою.

— Послухайте, начальнику, даруйте, якщо помиляюся, але я так розумію, що мої розповіді не дуже збентежили вас, ґа?

— Угу, — відповів шериф. — Цілком правильний висновок, друже.

— І я боюся, що нічого не станеться, коли я вам скажу, що тут, у Туманній Бухті, готується щось жахливе, і лише я можу цьому запобігти.

— Абсолютно нічого не трапиться.

— Ось цього я й побоююся. Ну, до побачення.

— Бувай.

Усміхаючись про себе, Роберт Кершо відійшов від вікна. Іще раз перевірив талончик зі своїм ім’ям і адресу на валізі. Так, усе на місці: завдяки цьому він зможе спокійно отримати речі на станційному складі. Потім поправив на шиї фотоапарат. Той був у міцному чохлі, вистеленому всередині кількома шарами м’якої тканини. Щоб не сталося, як минулого разу, коли Кершо довелося стрибати з потяга і його «Нікон» розбився вщент.

Потяг рушив, і журналіст примусив себе сидіти на місці, поки охорона не піде зі станції. Потім чоловік підвівся й поспішно почав шукати порожнє купе.

— Дамоне Найте, — пробурмотів він, — я йду до тебе.

Приміщення, мебльоване функціонально й по-сучасному, було кабінетом Дамона Найта. Поляризаційне скло не пропускало променів уранішного сонця, допомагаючи Кристаль сконцентруватися. Дівчинка лежала на дивані із заплющеними очима, горілиць, схрестивши пальці рук на животі.

— Ти відчуваєш їхню свідомість? — запитав Дамон Найт.

— Звичайно, а ти думав, я тільки вчуся? — роздратовано відповіла Кристаль. — Вони бояться.

— Не мали б. Устаткування, яким я їх забезпечив, застосовують мої розвідники в Південній Африці, й додатково хлопці можуть розраховувати на допомогу «телепатки». Якщо хто і здатний знайти Malartium та повернутися живим і здоровим, так це вони.

— Ось це «якщо» мене й бентежить, — саркастично прокоментував Дуглас.

Кристаль навела «міст» між своєю свідомістю та свідомістю двох друзів: вона сприймала все, що вони випробовували; усе, що вона відчувала, відчували хлоп’ята.

Спочатку Дуглас звернув увагу на дивну річ: у нього почала зудіти рука, але, збираючись почухати її, він зрозумів, що свербить не в нього, а в Пітера. Так само й відчуття від інших рухів на зразок ходи або нахилів примушували його плутатися.

Проте із часом хлопчисько навчився відрізняти свої думки від думок і відчуттів інших.

Він перевірив спорядження, яке їм надав Дамон Найт. Не можна було сказати, що на цьому заощадили. Наприклад, каски, видані обом, були справжнісінькі, спелеологічні. Усередині хлопчина намацав подвійну підкладку з цупкого, не відомого йому матеріалу, здатного захищати від випадкових ударів і зберігати незмінною температуру голови. Ноги хлопців були взуті в масивні черевики, ідеальні для прогулянок горами, а для рук передбачалися рукавиці, котрі добре захищали, та не позбавляли пальці чутливості на випадок, коли доведеться за щось схопитися.

Пітер ніс навіть непромокальний ранець, куди слід було покласти Malartium, якщо той буде знайдений.

Найдивовижнішою річчю був сонар полегшеної конструкції, розміром трохи більше за пачку цигарок, прикріплений на поясі кожного з хлопчиків. На екран приладу виводилися контури стін печери з відстані більше ста метрів. Таким чином ризик заблукати й не знайти виходу був значно знижений. Хлоп’ята вирішили користуватися сонарами по черзі, щоб зберегти ресурс батарей.

— Що-небудь видно? — довідався Дуглас.

— Поки нічого, — відповів Пітер, не відриваючи очей від апарату.

Вони залишили вже далеко позаду будинок Дамона Найта, а кінця тісній галереї все не було видно.

— От цікаво, скільки нам іще йти до потрібного місця? Якби замість усіх цих причандалів він нам дав по велосипеду, можливо, ми виглядали не так переконливо, та зате дісталися б набагато раніше!

— А якщо б ти тоді на цвинтарі втримався від розповіді про свій сон щодо Malartium, ми, можливо, не опинилися б у такому становищі!

— Та щоб йому, ну звідки ж я міг знати, що Дамон Найт мене чує? У цього чолов’яги слух, як в орла!

— Зазвичай кажуть «око, як в орла». Не чув, щоб в орлів… Стривай! — Пітер підстрибнув. На екранчику дві червоні ламані лінії стін тунелю несподівано розійшлися. Хлопчисько натиснув на кнопку масштабування, і зображення збільшилося так, що позначилися контури великого грота. — Яблучко, Дугласе! Я б сказав, що це тут!

— Ти побачив? Достатньо було тільки підвищити голос…

Двоє друзів уже йшли знайомими місцями. Шум підземної річки досяг їхніх вух.

— Дивися, ми прийшли — он вхід до нашої секретної бази, — показав Дуглас.

— Або, за іншою термінологією, місце виходу Ангуса Скрімма з ув’язнення, — уточнив Пітер.

— Проте коли це так, то що сталося з чаклуном?

— На жаль, на даний момент ми не маємо можливості зайнятися цим питанням, — відповів Пітер, після чого заплющив очі, щоб краще зосередитися. — Крис, ти мене чуєш? Ми прийшли до грота. Що тепер?

Якийсь час хлопці чекали, потім пролунала чітка відповідь Кристаль.

— Я весь час вас чую, Піте. Дамон звелів проникнути в отвір, через який витікає підземна річка. Будьте уважні, моя вам порада!

Дуглас зазирнув до розколини й судомно ковтнув.

— Якби ми були вразливішими, я б сказав, що, судячи із шуму, цей потік понесе нас прямо до пекла!

— А ти дивися не впади в нього, — застеріг Пітер, починаючи спускатись.

— Тобі легко говорити, а якщо я все-таки