Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

— Саме так! Я більш ніж певен, що саме там ми його знайдемо.

— Ви двоє, можете поквапитися? — гукає з темряви Ґрейс. Вона вже зайшла тунелем досить далеко, і я її не бачу.

— На нас полює корабель, доверху напханий головорізами. Забули?

Бронн торкається моєї руки.

— Це зовсім не означає, що я йду з тобою.

— Я знаю! — але на сьогодні досить.

Мене охоплює тепла хвиля. Попереду стільки всього, що наганяє страх, але у цей момент я просто тану від щастя. У мене є друзі, аж двоє. Щоправда, жодному із них довіряти не можна, на те є купа причин — але я чомусь довіряю. Тож коли Бронн показує мені шлях, я прямую туди, відкинувши всі вагання, дозволивши темряві проковтнути мене з головою.

XIII

Тунель всередині гори вигинається, мов серпантин, і кінця-краю йому немає. Я іду вздовж самої стіни й дряпаю пальцями слизьку скелю, намагаючись не перечепитись через каміння, якого не в змозі побачити. Ми не перемовляємося, тиша — наш вірний друг на той випадок, якщо хтось, окрім нас, знайшов прихисток у цій темряві.

За кілька годин слабке мерехтіння попереду повідомляє, що вихід близько, і коли ми нарешті виринаємо з тунелю і упираємося в іншу скелю, вже світає. Після сирого тунелю повітря напрочуд свіже і пахне сіллю. Ми біля моря, як і обіцяв Бронн.

Спуск виявляється значно швидшим, аніж шлях догори, але внизу довго продираємося крізь колючі хащі, що боронять гору від допитливих очей. Зрештою вибираємося на запилюжену стежину, що веде до міста. Швидко звіряюся з компасом, він засвідчує, що ми тримаємо курс на захід — але від Західних Островів нас іще відділяють безмежні океанські простори, думка про які бентежить мене, коли пригадую слова Ґрейс. Ховаю компас до кишені, радіючи, що зберегла хоча б один із подарунків з дня народження. А от кинджал Бронна так і залишився в палаці. Перед тим, як видати мене батькові, Король напевне всадив би його мені у спину.

Його зрада досі зачіпає мене, хоча спільна вечеря наочно продемонструвала, що то за один. Просто боягуз, який для порятунку власної шкури ладен водитися із ворогом, замість того, щоб посприяти завзятому союзнику відновити мир. А тепер я роблю ставку на його сина, про якого зовсім нічого не знаю. Тут Бронн має рацію — які у мене підстави думати, що Торін допоможе? Між нами лиш миттєвий зв’язок, і наші заручини — лиш фальсифікація. Я можу гірко помилятися…

Ми крокуємо вже майже годину — і ще задовго до того, як бачимо місто, чуємо його звуки. Ранній ранок, а до нас вже долинає людське багатоголосся. Я кидаю погляд на Бронна.

Він насуплюється.

— Завжди думав, що цей край Острова не настільки гамірний. Схоже, я помилявся.

— Де більше людей, там ще більше шпигунів! — вигукує Ґрейс.

— Можливо, — Бронн замислюється. — Пропоную розділитися. Я пошукаю човни, а ви двоє надішліть вісточку Торіну, що ви в дорозі. Чим швидше ми відчалимо, тим краще.

І як тільки ми знову опинимося в морі, він зникне. Від цієї думки я холону. Проте якщо він таки піде, я хочу дещо перед тим зробити.

Підбігаю до Ґрейс і відтягую її вбік, щоб Бронн нічого не почув:

— Ти можеш надіслати листа самотужки? Маю невідкладну справу.

Вона кидає на мене зацікавлений погляд, але погоджується.

Якщо головний порт аж надто жвавий, то на цій стороні вже повний безлад. Тут висадились сотні приїжджих, сподіваючись осісти на тихому Острові, але шлях їм закрила Королівська Охорона. Судячи по горі трупів, тут був запеклий бій — саме його я чула минулої ночі, покидаючи палац. А я ж і передчувала, що добром все це не кінчиться…

Ми потрапляємо в коло зневірених людей, які випрошують грошей, їжі, укриття. Розчищаючи прохід, Бронн струшує їх, наче мух, а Ґрейс пробивається у протилежному напрямку — шукає прилавок з океанськими грифами для секретних доручень.

Ці достобіса розумні птахи — найшвидший спосіб сполучення між Островами. Тільки прив’яжи листа до їхньої лапи та шепни місце призначення — і вони поспіхом полетять куди треба. Не в кожного є персональний океанський гриф, і Пазур — ще один символ влади мого батька. Не уявляю, яким дивом вони розуміють людську мову — мабуть, це відгомін старовинної магії, місток до загубленого минулого. Я завжди тішуся, уздрівши їхню зграю, що розсідається собі рядочком на жердинах.

Втім зараз не до них, моя місія — відшукати аптеку.

Містечко крихітне, і більшість торговців спакували свій крам, щоб їх не пограбували знедолені. А цілителів, навпаки, можна знайти у найтемніших куточках — саме там вони найбільше потрібні.

Я розпитую всіх підряд, ніхто нічого не знає, та зрештою один перехожий вказує мені вірний напрямок. Непримітний занедбаний будиночок — саме такий я і шукала.

Стукаю, поки на порозі з’являється старенька жінка. Щоб отримати потрібний товар, доводиться розпрощатися із двома золотими монетами.

Я засовую пляшечки у кишеню — і знову біжу в натовп шукати Ґрейс.

Раптом хтось внизу тягне мене за штани. На мене дивляться маленькі оченята, до болю схожі на Томасові.

— Я голодна… — промовляє дівчинка.

Я нахиляюся — взяти її на руки. У натовпі таку маленьку просто-таки розчавлять.

— Де твоя мама?

— Я її загубила.

Мені не потрібна ця морока, та хіба я можу просто так її залишити?

— Добре! Купимо тобі поїсти, а тоді я допоможу знайти твою маму! Гаразд?

Дівчинка киває головою, накручуючи моє волосся собі на пальчик.

Ми проштовхуємося у трактир і я за непомірну ціну купую мисочку ріденької вівсяної каші. Це єдина страва у меню. Я спостерігаю за малою, спеціально не випитуючи, як її звати. Мені не можна прив’язуватись. Ґрейс ось-ось здобуде птаха, повернеться і коли побачить, що мене осідлала дитина, це мало її потішить. На щастя, мала їсть швидко, вона дуже зголодніла. Проковтнувши все, вона витирає ротика рукавом, і я всміхаюся.

— Де ти востаннє бачила свою маму?

— Не знаю. Там були конячки…

— У коваля?

Вона ствердно киває, хоч і невпевнено.

— Тоді гайда! Спершу перевіримо там.

Коли ми ліктями розчищаємо собі шлях, я міцно її тримаю. Викрики лунають все гучніше, аж тут постріл із пістоля пронизує повітря. Я оглядаюся — на землю падає чоловік. Завинив він, мабуть, лише тим, що спробував пробігти повз охоронців, і тепер ті копають його ногами — перевіряють, чи живий. Поки дивлюся, як його тіло судомно стискається в лещатах