Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

Йти з попутним вітром — тактика дуже ризикована. Ясно, що так швидше, але якщо вітер подужчає, судно просто не встигатиме за ним і можна так клюнути хвилю носом, що закрутимо сальто і зрештою перевернемося.

Ґрейс обв’язує канатом Бронна за талію — другий кінець прикріплено до штурвалу — і мені теж дає страхувальний відрізок.

— Не хочеться, щоби хтось із вас загубився за бортом! — широко посміхається вона, прив’язуючи мій кінець до щогли. В очах Ґрейс немає страху — вона обожнює гратися зі смертю.

Невдовзі вітер посилюється, корабель від ударів скрипить і стогне, моє серце виривається з грудей. Бронн кермує зі стабільною вправністю, утримуючи корму перпендикулярно до набігаючих хвиль і уникаючи нахилу вліво-вправо. Якщо на такій швидкості загубити вітер — це кінець.

Ґрейс войовниче погукує, нас заливають хвилі, хоча ми вже й так вимокли до нитки, я помаленьку починаю вірити, що таки виберемося живими з цієї колотнечі, коли раптом лунає оглушливий тріск, а може, й постріл. Якусь мить я не розумію, що трапилося, та вчасно піднімаю голову — згори валиться зламана фок-щогла разом з усіма снастями і, щоб вберегтися, я швидко відскакую.

Корабель миттю закручує. Бронн втрачає над ним контроль, і ми із Ґрейс мчимося до нього — вирівняти штурвал, що хаотично крутиться. Нас кидає, наче сплавну деревину, ще й зламана щогла несамовито хитається, погрожуючи скинути усіх за борт. Якщо буря найближчим часом не вщухне, ми не виживемо.

Але вона таки закінчується, і вітер стихає так само раптово, як і здійнявся. Щоправда, злива продовжує зловживати нашим товариством, але то не найбільший клопіт. Всі наші думки займає зруйнована щогла — вона здорово побешкетувала, хряпнувши на палубу.

Потрібна смола — заліпити діри, поки ми не набрали зайвої води, але смоли нема. Такими темпами ми далеко не втечемо.

— Як гадаєш, де ми зараз? — я вдивляюсь в океанські далі.

— Важко сказати, — відповідає Бронн, — якщо тикати пальцем в небо, можливо, за кілька миль від Другого. Швидкість була дай Боже, тому пройшли багато.

Отож, до Шостого нам, як до неба навкарачки… ще й з однією щоглою. Супер! Скільки батькові знадобиться часу, щоб повернутися на «Діву» і рушити за нами навздогін? Легшої здобичі не можна уявити!

— А якщо ми зробимо нову щоглу? — я пильно оглядаю корабель — на чому тут можна натягнути вітрила.

— Як щодо бушприту? — Ґрейс пильно поглянула на брус, що виступає з носа корабля, — можна розмістити його вертикально і прив’язати до того, що лишилося від рідної щогли.

Бронн погоджується.

— Можливо, щось вийде! Допоможи мені!

Поки Бронн разом із Ґрейс втілювали свій задум у життя, я знімала вітрило з загиблої щогли і розплутувала снасті, щоб використати їх у новій конструкції. Врешті-решт наводжу лад на палубі, сідаю за порване вітрило і концентруюсь на лагодженні парусини — щоб таким чином заглушити усі тривоги.

А тривожить мене, що не скоро в нас на хвості повисне страхітливий корабель Гадюки. Також лякає, що батько бажає не просто вбити мене, а ще й змусить страждати. Ну а найбільше тривожить моя подруга, котра носить за пазухою таємниці ще відтоді, як ми вперше зустрілися. Невже це правда, що я — остання із Королівського Родоводу і що саме я мушу навести порядок на Заході?

Тим часом пекуча пульсація на моєму обличчі нагадує, що слід також подумати про свою порізану щоку — і як не занести туди інфекцію.

Але все це дурниці, краще зосередитися на нагальних справах. Ми замінимо щоглу, тоді візьмемо курс на Другий Острів і пересядемо на інший корабель. Звідти продовжимо свій путь до Шостого Острова і зустрінемося із Торіном. Він одразу ж заявить, що горить бажанням допомогти мені і дасть свою Флотилію, зневаживши таким чином свого батька. Ми примусимо Гадюку заплатити сповна за всі його злочини, а Торін, на додачу, ще й стане королем. Після всього цього я заживу щасливо, з піснею на вустах.

Простіше простого.

Ще не настала ніч, а в нас вже з’явилося щось схоже на щоглу із прикріпленим вітрилом, і ми прямуємо, хоча й повільно, у правильному напрямку. Дощ нарешті вщух та й вітерець полагіднішав, ніби йому невимовно жаль за свій проступок, тож ми вирішили стояти за штурвалом по черзі, щоб кожен міг відпочити.

Бронн сидить поруч зі мною й спостерігає, як я змішую трави, які купила в аптеці, здається, вічність тому. Я планувала зробити це ще на Першому Острові, до того, як ми розділилися. Мені і на думку не спало, що батько ось так з’явиться і зчинить бучу. А потім ми зійшлися.

Я не змогла роздобути болотяної кропиви, але є «корінь сили», тож змішую його із насінням керроу і додаю «вовчу» пасту, щоб утворилася темного кольору мастика. Тхне вона гидко, зате й ефект потужний.

— Тільки не кажи, що це нам на вечерю! — протягує Бронн, зморщивши носа.

— Ми другий день без крихти в роті, а ти ще й вередуєш? — посміхаюсь я. — Знімай свою сорочку!

Від подиву його брови лізуть догори. Колись з цього приводу ми могли безсоромно жартувати — але відтоді минуло багато часу, і чимало злих слів було сказано одне одному. Тому замість жартів западає мовчанка.

Хоч і при світлі Місяця, але я розрізняю, що рвані рани на торсі Бронна, спричинені кішкою-дев’ятихвісткою, глибокі і вже гнояться. Мабуть, йому постійно болить.

— Хіба Мілліґен не дала тобі жодних ліків?

Бронн хитає головою.

— Я не належу до її улюбленців.

— Мені дуже шкода… — я в цьому винна.

— Могло бути й гірше! Добре, що Адлер не проволочив мене під кілем.

— Все може бути, помовч, — я починаю намазувати суміш на рани Бронна. Він здригається від моїх доторків, але не пручається, хоч знаю напевне, що пече нестерпно.

Лікування кожного порізу віднімає багато часу. Моє обурення з того, що Мілліґен відмовилась обробити рани маззю, не знає меж. Якщо мій батько хоче, аби його екіпаж показував високий клас, то рани навіть від покарання повинні заліковуватись.

Цікаво, чи неприязнь Мілліґен до Бронна якось пов’язана з ненавистю до мене?

Шмагати кішкою зазвичай доручають старшині-кермовому, і від думки, що це саме Клів наносив такі звірячі удари, мені теж стає боляче. Чому батько такий жорстокий? Слова, що він кинув мені услід на фіорді, досі відлунюються у моїй голові. Багато моряків із Королівської Флотилії називають «кішку» — «капітанською донькою», і,