Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган
А тоді його кулак проривається крізь усі мої захисти і врізається у моє підборіддя. Я отямлююся, і образа знов повертається. Змінюю тактику, копнувши його у живіт, і, вигравши трохи часу, хапаю з ліжка підсвічник і добряче вламую йому в груди.
На моє здивування, Бронн згинається удвоє і, похитуючись, відступає. Хапаю кинджал, що було випустила, збиваю суперника на підлогу і… падаю разом з ним. Тепер моє лезо на його шиї, наші обличчя поруч, і обоє через напруження важко дихаємо.
Ніколи не думала, що наш кінець буде саме таким.
— Мерріан, — сердито шепоче він, — ану пригальмуй…
Я ще дужче притискаю кинджал до його горла.
— А ти примусь мене…
— Я не хотів скривдити тебе. Навпаки, прийшов захистити.
От чого-чого, а такого я не очікувала почути, і ці слова злять мене не менше за його стусани. Як таке може бути правдою?
Він просто грає на моїх емоціях, аби я дала слабинку, тож я пропускаю сказане повз вуха.
Цим разом я притискаю лезо так сильно, що прорізаю його шкіру — на поверхні виступають бульбашки крові.
— Мені не потрібна твоя допомога!
— Та вже ж бачу… — він вражений, але, як не дивно, усміхається.
— Як ти в біса знав, де я?! — горланю я. Може, йому і весело, проте мені не дуже.
Броннові очі зблискують.
— Король послав. Він хотів використати тебе як інструмент укладення угоди, щоб Капітан припинив свої напади.
Значить, Король? От брехлива тварюка! Цікаво, він завжди мав на меті використовати мене для своїх цілей — чи це така моя кара за зневагу до його пропозиції? Так чи інак, він не гаяв часу і зрадив мене при першій нагоді.
Така подвійна гра боляче мене зачіпає, та вона не йде у жодне порівняння із підступністю Бронна.
— Король — телепень. Він мав би знати, що батько одразу пришле тебе, щоб мене повернути.
— Він послав Тернера і Чоук. Я пішов за ними, щоб оберігати тебе.
Клятий нахаба! Він втратив право мене оберігати того дня, коли викреслив мене зі свого життя.
— Мабуть, ти трішечки спізнився.
— Але ж в цю мить я тут… — чую, що йому важко говорити, тож ледь послаблюю натиск кинджала. Його очі шукають моє обличчя, нібито він прагне віднайти відповіді на ще не озвучені запитання. Зрештою він каже:
— Я бачив Бріґса… Те, що від нього залишилося, — вчуваю у його голосі стурбованість. — Це ти зробила?
Від згадки про Бріґса до мого горла підступає нудота. Ані найменшого бажання згадувати, що він скоїв і як я помстилася. І ясна річ, мені не хочеться, щоби Бронн знав, на що я здатна.
— То що ж, ти пустився за мною полювати?
— Я вже сказав. Я прийшов сюди не для того, щоб скривдити тебе. Я тут, щоб допомогти.
Наші очі зустрічаються, і я бачу щось від того юнака, якого знала, і друга, якому довіряла і якого любила. Як же сильно хочеться йому вірити.
Але я не вірю.
— Ти — людина мого батька, і в цьому вся біда.
Він хитає головою.
— Ні!
— Так!
Найбільша насолода для мого батька — використовувати мої слабкості проти мене. Він напевне знає про мої складні почуття до Бронна і добре розуміє, що Броннова зрада принесе мені найсильніший біль.
— У нас обмаль часу! — промовляє Бронн, вказуючи на непритомних вбивць. — Довірся мені!
Він має рацію, вони скоро очуняють.
— Але чому? Чому мені варто тобі довіряти? Зроби так, аби я повірила, що ти не здаси мене батькові.
— Тому, що ми…
— Що — ми? Друзі? Після всього, що ти зробив? Скільки років ти зі мною не розмовляв? — ображена, я кажу це з такою ненавистю, що він тремтить.
— Тільки щоб захистити тебе! Я думав, ти розумієш…
— Захистити мене? — я плюю словами йому в обличчя. — Саме це колись говорив мій батько, коли змушував мене різати собі шкіру, долаючи слабкості. — Я показую долоню, щоб він побачив шрами. — Ці слова для мене й ламаного гроша не варті.
Ми дивимося одне на одного — обоє зранені, обоє збентежені. Але зараз дійсно не час для розмов.
— Ти живий, а це означає, що ти пристрілив того чоловіка на моїй Ініціації за батьковим наказом. Якби ти був на моєму боці, тебе б уже не було в живих.
— Я вчинив так, аби лиш твій батько припинив гамселити тебе мало не до смерті. Просто щоб дати тобі втекти.
Не таку відповідь я чекала, однак я надто збентежена від миттєвої ніжності у його голосі, щоб якось відреагувати; він вже роками зі мною так не розмовляв.
Намагаючись прояснити свої думки, я недовірливо хитаю головою.
— Ні! Він би тебе убив!
Бронн зітхає.
— Я живий, тому що переконав його, що мав на меті поглумитися з тебе, та все ж мене покарали. Можу тобі це довести.
— Гаразд! — вигукую за мить. — Піднімайся!
Нам вдалося підвестися разом, але притискаю кинджал до його шиї на випадок, якщо це пастка.
Тоді він піднімає свою сорочку. Не дивно, що він зігнувся, коли я заїхала йому підсвічником. Його торс помережаний рваними ранами від численних ударів батогом, що розірвали його плоть і тепер погано загоюються.
— Як мені знати, що ти не плануєш здати мене, аби лише здобути прихильність мого батька? — я не можу змусити себе поглянути на нього, розуміючи, як він страждав, коли я била по таких болючих ранах. І все одно я не бажаю розкаюватися, адже, чорта з два, він усе це заслужив.
— Ніяк! Просто повір мені на слово.
Його голос ніжний, мов шовк, і я таки переводжу на нього погляд. Це обличчя завжди непроникне, а тепер очі сяють, мов ті зорі. Якось я пробувала його намалювати — обличчя, вигини вилиць і підборіддя. І жодного разу не вдавалося вловити цю мінливу красу. Тоді його лице чого тільки не розповідало — казки про пригоди й тяготи, про секрети і обман, про сум і каяття.
А
