Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган
Чутно, як об скелю в друзки розбивається дерево, і моя перша думка: «Це ми!» А тоді ми вирівнюємося і я оглядаюся навкруги. Бронн помітив риф, що вигулькнув на поверхні води і, зробивши в останню секунду поворот, заманив туди батька.
Батьків корабель розтрощив свій каркас об гостру скелю, і йому вже нема куди поспішати.
Розкат його люті доноситься аж сюди.
— Мерріан! — вітер розносить його прокляття. — Все, що зараз відбувається, лягає на твою відповідальність. Я змушу їх страждати! Вони на колінах благатимуть в мене смерті. Через тебе!
Я вихоплюю у Ґрейс пістоль і стріляю у напрямку свого батька. Знаю, що кулі до нього не долетять, просто хочу дати йому відповідь, яку він зрозуміє…
Ґрейс ніжно торкається мого плеча:
— Ходімо! Я приведу тебе у норму!
Поки вона риється у ящиках, я розтягуюсь на палубі; від втрати крові паморочиться в голові. Але причина не лише у цьому. Батькові слова мене вразили. Я знаю, що його погрози не пусті. Не хочеться це визнавати, але я дуже боюся.
Ґрейс сідає біля мене навпочіпки.
— Я знайшла голку з ниткою, але нема чим їх продезінфікувати.
— Просто зроби це.
Вона дивиться на мене винувато й проштовхує голку мені в шкіру. Ледве стримуюся, щоб не закричати, але Ґрейс і так нелегко. Хоч ми й відірвалися від мого батька, Бронну все ще доводиться маневрувати на швидкій воді, і нас кидає з боку в бік. Шрам мене аж ніяк не прикрасить.
До того часу, як Ґрейс завершила, мені доводиться перехилятися, щоб виблювати. Але, принаймні, кровотеча зупинилася. Бронну допомога поки що не потрібна, аби лише ми його не відволікали, тож Ґрейс сідає поряд зі мною.
— Ти в порядку? — вона запитує не про поріз.
Я стуляю повіки й обмірковую відповідь. Ясна річ, що до порядку далеко! Вперше за стільки місяців я побачила свого батька і він намагався прикінчити мене. Так, я знала, що він хоче повернути мене за будь-яку ціну — але тільки зараз усвідомила, який це лютий жах.
— Що ж там такого трапилося? — її запитання просякнуте тривогою.
Ох! Вона говорить про мою бійку з Клівом. Спогади, які так непрохано зринули у моїй голові, прийшли у дуже невідповідний момент й дорого мені обійшлися. Я не хочу думати про Бріґса! Ані тепер, ані колись іще.
— Нічого! Зі мною все гаразд! — тільки-но витиснувши геть суміш жаху та сорому, я можу легко збрехати.
— Немає нічого поганого в тім, щоб почувати до них ненависть, — Ґрейс значуще дивиться на мої вкриті кірками суглоби пальців, — і це нормально — визнати, що ти вбила Бріґса. Я розумію тебе! Він украв у тебе дещо безцінне. Але тобі потрібно укласти із цим мир, доки ти не загнала себе в могилу.
Невже вона завжди знала мене настільки добре? Зазирала мені прямісінько в душу, дощенту наповнену темними діяннями? Це її сприйняття виводить з тіні мене справжню, відкриту всім на позір, тож вперемішку з почуттям вини за Бріґса, я змушена захищатися.
— Чому тобі це так важливо? — кидаю я. — Ти ж Змія, чия основна мета — навчити мене вбивати. Що ж, я це зробила. Я відняла життя. Ти досягнула успіху. Ти мала б радіти з цього!
Я гірко шкодую за слова, які щойно вилетіли з моїх уст, особливо коли бачу спалах болю на обличчі Ґрейс.
Вона ніяка не Змія.
Перед тим, як відповісти, вона на мить завмирає. Голос її теплий і добрий.
— Нам обом відомо, що за весь цей час ти могла вбити будь-кого. Але обирала цього не робити, і я завжди захоплювалася цим і поважала тебе. Свідоме вбивство. Тож я добре розумію, що перехід цієї межі тобі дасться ой як нелегко. І якщо ти відчуєш потребу про це поговорити, я тут. Повір мені, я знаю, що з цим жити нелегко.
Я кладу голову їй на плече і наші пальці сплітаються. Іноді Ґрейс розуміє мене краще, ніж я себе. З іншого боку, я не змогла осягнути ціну, яку їй доводиться платити, вбиваючи. Мені нестерпно чути смуток в її голосі.
І після всього, що вона мені ще декілька днів тому повідала, про її коріння, я повинна бути відповідальною. Вона залишалася з моїм Батьком задля мене і заради мене коїла жахливі речі. І все даремно, адже немає ані крихти правди в тім, що я — нащадок втраченого королівського роду.
Скільки себе пам’ятаю, Захід завжди мене приваблював, і ця жага не піддавалася жодним поясненням. Гадаю, дотепер. Чи може бути можливим, що я рвалася туди у мандри саме через наскрізне та могутнє усвідомлення того, що я — чийсь нащадок? Думки про це приносять мені тривогу, і я вдячна, коли Бронн рятує мене від них.
— Даруйте за те, що перериваю, — в його словах аніскілечки не чути жалю, — ми майже подолали фіорд, але є погана новина…
Ми із Ґрейс притьмом зриваємося на ноги і приєднуємося до Бронна в момент, коли він кермує крізь останню вузеньку протоку. Ось і тунель — природна вибоїна у скелі Острова, що веде у відкрите море. Але те, що чекає нас найближчим часом, не вельми приємно. Небо затягнули чорні як ніч хмари, дме вітер і хвилі, наче коні, стають дибки…
— Насувається буря! — повідомляє Бронн.
Авжеж, буря! При чому — зусібіч.
XIV
Спершу вітер на нашому боці. Трикутне вітрило натягується на повну — і ми вільно мчимо вздовж східного узбережжя Першого Острова. Але катер — маломірне судно, він не для океану, і навіть дістатися у штиль до Діамантового Острова для нього важке випробування.
Ми ще не пройшли Перший, а грозові хмари вже проковтнули сонце — і все довкола накрив чорний морок. А тоді небеса відкриваються, і злива січе моє обличчя. Я змокаю до нитки, снасті шматує вітер, а мене, що виросла на стійкій і непотоплюваній «Діві», охоплює паніка — як же легко змусити це суденце хитатися під ударами хвиль.
— Прибрати вітрило! — Бронн ледь перекрикує стугоніння океану, його тіло обліпив мокрий одяг, а обличчя не видно за таким же мокрим волоссям.
Біжу допомогти Ґрейс, що вже почала знімати вітрило.
Часто кліпаючи — дощ заливає очі — вона повертається до мене:
— Ми підемо за вітром!
Я киваю на знак згоди. Долаючи страх, лечу до корми, де прив’язані
