Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган
В одному я певна: зростає насильство — росте і загальне невдоволення. Коли ж воно пошириться так, що Король таки усвідомить — його замок вже не міцна фортеця? Мало віриться, що на нього хоч якось вплине усвідомлення того, що головорізи спромоглися з легкістю прослизнути всередину непоміченими, а всі в’язні повтікали хто куди. Я ані краплі його не жалію — підступний негідник! Я б залюбки наостанок завітала до нього; зрештою, він же сам запрошував мене у свої покої.
Коли Бронн приєднується до нас внизу, я запитую:
— Ти знаєш, де знаходиться кімната Короля?
Бронн нахмурюється.
— Звісно!
— Покажи мені.
На мить мені здається, що він відмовить. Але в моїх очах, мабуть, палає така рішучість, що він жестом запрошує йти за ним.
Ми рухаємося, наче тіні на стінах, в напрямку дальнього крила замку, а тоді Бронн вказує вгору. Це друге вікно, вище над нами на три поверхи.
— Що б ти не задумала, роби це швидко!
Я киваю головою і лізу вгору. Мої пальці легко намацують виступи, за які я чіпляюся, тож швидко опиняюся на місці. Вікно прочиняється без труднощів, і я безшумно проникаю усередину.
Хвилину я стою непорушно, дозволяючи очам звикнути до темноти. Король у своєму ліжку один, і я зітхаю з полегшенням — якось не подумала раніше, що він може мати компанію. Але він спить безтурботним глибоким сном.
Безшумно стягую зав’язки з його взуття, перев’язую ними його зап’ястя, а він і не ворухнеться. Запевнившись, що все надійно, я навалююсь йому на груди і притискаю ніж до горлянки.
— Прокинься!
Він відкриває очі, і вони розширюються від усвідомлення того, що відбувається. У його роті кляп, тож він не видасть ані звуку, і я міцно стримую його спротив.
— Не пручайся! — кажу йому ледь чутним шепотом. — Ніхто не прийде тобі на допомогу! Ні тепер, ні будь-коли ще. Ти можеш думати, що за стінами свого замку ти у безпеці, але затям ось що. Колись ти мав лише одного ворога — мого батька, а тепер створив собі ще одного — мене. Це твоя помилка. Ти покинув своїх підданих напризволяще. Тож я подбаю, щоб у війні, яка вже на порозі, ти не вийшов сухим із води. Ти відповіси за все. Тому — солодких снів, Ваша Величносте! Тіштеся своєю короною, поки вона ще на голові.
Він вкрай наляканий — піт стікає до верхньої губи, руки трусяться. Прикінчити його тут на місці — простіше простого, але треба змусити його страждати, змусити заплатити.
І зараз моя влада.
Я сильніше притискаю лезо до його шиї і роблю надріз, з якого кров цюрчить тоненькою цівкою. Щось темне прокидається в мені, я хочу продовжувати, але, налякана цим імпульсом, відводжу кинджал. Я вдоволена, що він почув попередження, і одним ударом в голову знову відправляю його в обійми Морфея.
За пару хвилин я повертаюся до Бронна і Ґрейс, які, здається, відчули полегшення від мого швидкого повернення. Бронн показує дорогу. Ми — невидимі привиди; пересуваємося непоміченими, аж поки підходимо до тильної сторони замку, навпроти якої — водоспад.
Бронн повертається до мене.
— Доведеться трохи поплавати.
Ґрейс кидає гострий погляд, і я певна, що всі ми пам’ятаємо той день, коли Бронн втопив нашу дружбу.
— Я впораюсь! — промовляю крізь стиснуті до скреготу зуби.
Дійсно, що мені ті давні страхи, коли реальність набагато небезпечніша.
Здається, Бронн здивований, але виду не подає, тільки киває.
— Прямуємо до водоспаду, а тоді лізтимемо вгору.
Хоч я і заявила, що все вийде, але серце мало не вистрибує з грудей, коли ми беззвучно занурюємося у воду. Ґрейс плавно ковзає вперед, майже не залишаючи брижів на поверхні й по-справжньому виправдовуючи своє ім’я. Помітно, що Бронн багато тренувався — він теж легко розсікає товщу води. Я, певна річ, значно менший експерт у невимушеному плаванні, беручи до уваги, що з кожним змахом рук тіло проймає тремтіння від тривоги, та все ж і мені вдається рухатися вперед. Спасибі водоспаду — він достатньо гуркотить, щоб заглушити мій незграбний плюскіт.
Та ось коли ми вже майже під ним, водоспад буквально оглушає, і мій страх зростає. Ґрейс пливе першою, і перед тим, як опинитися на протилежному боці, що заледве видніє крізь водяну завісу, вона набирає в груди повітря і пірнає під місце напору.
Здолавши паніку, я теж роблю вдих і пірнаю. Під поверхнею такий могутній потік, що як би я не силувалася рухатися вперед, сила води штовхає мене назад — тож у підсумку я залишаюся на місці.
Легені починають пекти, але шляху назад нема — я мушу якось виплисти. Штовхаючись ногами та вимахуючи руками, я намагаюся в друзки рознести невидимий бар’єр; разом із неослабною силою, що вляглась на мене, наче мармурова плита, долаю страшні видіння мого утоплення. А тоді чиясь рука хапає мою і тягне мене в інший бік.
Я виринаю за ковтком повітря одночасно з Бронном, але до того, як я встигаю подякувати, він вже пливе в напрямку до скелі.
Ґрейс, однак, спиняється, щоб глянути на мене:
— Все добре?
— Так! — відрубую я.
У мене зуб на зуб не потрапляє. Бісить те, що знову відступила перед водою, а ще більше обурює допомога Бронна — я збентежена, що таки її потребувала. Втім на радостях, що таки вибралася з водоспаду, я охоче починаю ризиковане сходження вгору по скелі, слизькій від вологи та водоростей.
Ми перелазимо скелю, окрім гуркоту водоспаду, довкола ані звуку. На половині шляху Бронн пропадає з виду. Потім розумію, чому — просто він сів на висіченому в скелі виступі, що веде у пащеку печери.
— Ти бував тут раніше? — всідаюсь біля нього й викручую вологе волосся.
— Капітан вимагає, щоб ми знали всі довколишні входи та виходи, — пояснює Бронн, поки Ґрейс теж видряпується на виступ.
— Сумніваюся, що він мав на увазі палац, — каже Ґрейс, скоса поглянувши на нього.
Бронн знизує плечима.
— Я старанний хлопець!
Я здушую сміх.
— Тож куди тепер? У привітну, чорну як смола печеру?
— Тунель, так! Якщо ми його подолаємо, то дістанемося протилежного краю гори, де розкинулося містечко Порт Різ — там знайдете собі суденце. А тоді ваша воля
