Борва мечів - Джордж Мартін
Коли Руз Болтон обрав собі за дружину Меретову Вальду замість її струнких та вродливих сестер у перших, Мерет спершу був подумав, що його доля нарешті звернула на світлішу стежку. Союз із Болтоном був важливий для дому Фрей, а його донька допомагала той союз укріпити. Мерет уже й запишався шаною такого зацного вельможі, аж тут старий грубо стягнув його з неба на землю.
— Болтон обрав твоє дівчисько, бо воно салом по вуха поросло, — сказав тоді князь Вальдер. — Гадаєш, Болтонові не насрати, чий саме вона вилупок? Гадаєш, він сидів собі й кумекав: «Кого ж обрати собі у тесті? Чи не Мерета Мокрим-Мішком-Прибитого — ото буде мені любий батечко!» Твоя Вальда — жирна льоха з хліву, хіба що в шовках. Ось чому Болтон узяв її за себе. А ти не думай, що тобі за те вийде від мене дяка. Ми б мали ту саму угоду за половину ціни, якби твоє поросятко час від часу виймало з рота ложку.
Останнього приниження Меретові завдали з приязною посмішкою на вустах. Ламаний Лотар прикликав його до себе — обговорити, що йому робити на весіллі Рослін.
— Кожен з нас мусить докласти усіх сил туди, де має хист, — казав йому зведений брат. — Тобі, Мерете, ми доручаємо справу, в якій ти не маєш собі рівних. Подбай, аби Великоджон Умбер надудлився так, щоб не те що битися, а й на ногах стояти не міг.
«А я навіть із тим не упорався.» Мерет піддурив велетня-північанина висмоктати стільки вина, що ним удавило б на смерть щонайменше трьох пересічних чоловіків. Та коли Рослін понесли на постіль, Великоджон зламав руку першому ж нападнику і забрав у нього меча. Нарешті забити Умбера в кайдани зуміли аж восьмеро, при тому двох було поранено, одного вбито, а бідолашний старий пан Леслин Стіг втратив половину вуха, бо коли північанин уже не міг битися руками, то гриз і шматував зубами.
Мерет на хвильку зупинився, склепив повіки. У голові гупало, наче то на весіллі стукав той клятий тулумбас. Здавалося, вже ні на що не лишилося сил, хіба що так-сяк триматися у сідлі. «Але ж я мушу їхати, мушу» — торочив собі Мерет, щоб не зламатися. Якщо він зуміє повернути Петира Пуздрю, то напевне вислужить ласку пана Римана. Петир був дитина нужденна й безталанна, але не мав ані крижаного серця Едвина, ані чорного норову Чорного Вальдера. «Хлопчина подякує мені за рятунок, його батько побачить мою вірність і знатиме, що такого відданого родича варто мати при собі.»
Але на те є надія, тільки якщо встигнути до заходу сонця з золотом у гамані. Мерет зиркнув на небо. «Саме час.» Ще б якось дрижаки у руках приборкати… Він сягнув по міха при сідлі, відкоркував і зробив довгий ковток. Вино було густе й солодке, темне, аж чорне… а на смак гідне хоч би й богів.
Колись мур Старокаменів оточував верхівку пагорба, наче вінець на голові короля. Відтоді од нього лишився підмурок і кілька нагромаджень викришеного каменю до пояса заввишки, поплямованих мшеддю. Мерет проїхав уздовж муру і знайшов місце, де колись мала стояти брамна башта. Тут руїни громадилися щільніше; він мусив злізти і повести кобилу в поводі між каміння. Сонце вже зникало на заході у купі низьких хмар. Схили вкривав ялівець і чортополох; усередині зниклих мурів бур’яни височіли аж до грудей. Мерет вивільнив меча у піхвах і сторожко роззирнувся, та жодного розбійника не побачив. «Може, збавте боги, я днем помилився?» Він спинився, потер скроні пальцями, але тиск за очима нікуди не зник. «От семеро клятих дідьків у семи пеклах…»
Звідкілясь із глибини замку крізь дерева та кущі почулася тиха музика.
Незважаючи на теплого кобеняка, Мерет затремтів, витяг міха і зробив ще ковток вина. «Скочити зараз на коня, гайнути до Старограду і там усе пропити. З розбійниками поведешся — добра не наберешся.» Те нице стерво на ймення Венда, в якої він сидів у полоні, наказала випалити йому на половинці дупи зображення сарни. Не диво, що дружина згодом його зневажала. «Е ні, я мушу скінчити справу. Одного дня Петир Пуздря може стати князем на Переїзді, Едвин-бо не має синів, а Чорний Вальдер плодить самих лише байстрюків. Петир не забуде, хто по нього їздив.» Мерет ковтнув ще вина, закоркував міха і повів кобилу крізь уламки каміння, хащі бур’янів та кілька змучених вітрами дерев у напрямку музики — туди, де колись, напевне, було замкове дворище.
На ґрунті товстим шаром лежало впале листя, наче трупи вояків після великої кривавої битви. На вивітреному кам’яному похованні сидів, схрестивши ноги, та перебирав пальцями струни на цимбалах чолов’яга у залатаному і вицвілому зеленому вбранні. Пісня, яку він награвав, була тиха, сумна і знайома Меретові. «У високій тій палаті королів давно немає, там примари до таночку Янка водить-закликає…»
— Ану зійди звідти! — мовив Мерет. — Ти сидиш на королі.
— Старого Трістіфера моєю кощавою дупою не налякаєш. Колись Бияк-за-Правду за тутешніх людей на смерть стояв, а зараз до нього ніхто і не прийде, пісеньки не заспіває.
Розбійник зістрибнув униз. Він був спритний, худорлявий, з вузьким гострим обличчям, але таким широким ротом, що посмішка мало не перетинала йому голову від вуха до вуха. На чоло звисало кілька пасем ріденького брунатного волосся; чолов’яга відкинув їх вільною рукою та промовив:
— То ви мене, ласкавий пане, вже й забули?
— Тобто? — насупився Мерет. — А відки мав пам’ятати?
— Та я ж співав на весіллі вашої дочки. І непогано співав, щоб не збрехати. Отой Баш, за
