Борва мечів - Джордж Мартін
— Дивися униз, — наказала пані Ліза. — Дивися униз, кажу тобі!
Санса спробувала викрутитися, але тітчині пальці тримали їй руку, наче пазурі звіра. Ліза штовхнула її ще раз. Санса заверещала; її ліва нога розламала снігову кірку, шматки полетіли донизу. Попереду не було нічого, крім порожнечі; майже за сто сажнів унизу до схилу гори ліпився сторожовий замок.
— Благаю, не треба! — верещала Санса. — Мені страшно!
Позаду неї Марільйон бринькав на цимбалах і виспівував:
— Гей-на, гей-на-гей!…
— То що, досі бажаєш, аби я тебе відпустила? Бажаєш чи ні?
— Ні! — Санса міцно уперлася ногами і спробувала якось вивернутися назад, але тітка не піддавалася. — Тільки не сюди! Благаю…
Вона скинула руку вгору, зашкребла пальцями по одвіркові, але вхопитися не мала за що, і ноги потроху ковзали вогкою мармуровою підлогою. Пані Ліза без упину штовхала її уперед, а важила чи не на півтора пуди більше.
— У копиці в подарунок панна віддає цілунок! — щебетав собі Марільйон.
Санса крутнулася туди й сюди в несамовитому відчаї; одна ніжка ковзнула у порожнечу, і дівчина знову заверещала.
— Гей-на, гей-на-гей!…
Вітер ляпав спідницями, кусав холодними зубами за голі ноги. На щоках танули пластівці снігу. Санса відчайдушно замахала рукою, наосліп ухопила товсту Лізину косу і щосили у неї вчепилася.
— Ану пусти косу! — завищала тітка. — Хутко, кажу тобі!
Сансу трусило, з грудей виривалися схлипи. Десь далеко по дверях палати гатили списами стражники, вимагали їх впустити. Марільйон нарешті припинив співати.
— Лізо! Як це розуміти?!
Різкий скрик заглушив і схлипи, і важкий засапаний подих. Високою палатою залунали карбовані кроки.
— Відійди звідти, Лізо! Що це ти коїш?
По головних дверях палати й досі гатили стражники; Мізинець увійшов панськими дверми позаду помосту.
Ліза обернулася, руки її розтиснулися, і Санса нарешті змогла вирватися на волю. Вона впала на коліна; тільки тоді Петир Баеліш її побачив і аж заклякнув на місці, наче громом ударений.
— Алейно! Що тут за біда?
— Вона! — Пані Ліза вхопила у жменю Сансине волосся. — Вона тут біда! Це вона цілувала тебе у садку!
— Та скажіть уже їй, — благала Санса. — Скажіть, що ми лише будували замок…
— Мовчи! — заверещала тітка. — Я тобі слова не давала! Кому в біса здався твій замок?!
— Вона дитина, Лізо. Дитина Кет. Що це ти таке робиш, дозволь дізнатися?
— Я хотіла одружити з нею Роберта! Вона невдячна тварюка! Ані краплі… ані краплі подяки! Не їй тебе цілувати, не їй тебе голубити! Не їй! Я лише хотіла навчити її науки!
— Та бачу. — Він попестив підборіддя. — Здається, вона вже все розуміє. Хіба не так, Алейно?
— Так, — схлипнула Санса, — я все розумію.
— Не хочу її тут бачити! — У тітчиних очах стояли сльози. — Навіщо ти привіз її у Долину, Петире? Тут їй не місце. Вона тут чужа.
— То відішлемо геть. Може, і до Король-Берега, якщо на те твоя ласка. — Він ступив до них іще крок. — А зараз пусти її, пусти. Хай відійде від дверей.
— Ні! — Ліза смикнула Сансу за волосся. Навколо них вихорився сніговій, гучно ляпав спідницями. — Невже ти хочеш її? Ні, цього не може бути! Вона ж пустоголове дівчисько, мале й нерозумне. Де їй кохати тебе так, як я? Адже я тебе кохала завжди, і довела своє кохання, хіба ні? — Сльози текли опасистим червоним обличчям тітки. — Я подарувала тобі свою дівочу цноту. І подарувала б сина, якби його не вбили місячним узваром! Рута, м’ята, чорнобиль, ложка меду, крапля полій-трави… то не я зробила, я нічогісінько не знала, я пила те, що мені дав панотець!
— То, Лізо, вже справи минулі. Князь Гостер помер, і його старий маестер теж. — Мізинець підступив ближче. — Ти знову пила вино? Краще нам не базікати зайвого, адже так? Алейні не варто знати надто багато. Та й Марільйонові теж.
Пані Ліза наче й не чула.
— Кет тобі ніколи нічого не давала! Це ж я тобі здобула першу посаду, це ж я примусила Джона забрати тебе до двору, аби не віддалятися. Ти мені обіцяв, що ніколи того не забудеш!
— Я й не забув, сама бачиш. Ми зараз разом, і саме так, як ти завжди мріяла… як ми завжди прагнули. Ти лишень пусти Сансине волосся, і ми…
— Не пущу! Я бачила ваш поцілунок у снігу! Вона така сама, як її мати! Кетлін цілувала тебе у божегаї, але ж вона легковажила, вона тебе ніколи не жадала так, як я! Навіщо ти її кохав більше за мене? Адже я в тебе одна, сама у всьому світі…
— Я знаю, кохана моя. — Він ступив ще крок. — І ось я тут. Лишень візьми мою руку, і все буде гаразд. Ну ж бо. — Він простягнув правицю вперед. — Навіщо сльози, люба дружинонько?
— Сльози, сльози, самі сльози, — відчайдушно схлипувала вона. — Не треба сліз, кажеш… а у Король-Березі казав інше. Це ж ти звелів мені додати сльози у Джонове вино. І я додала! За Роберта, за нас! А потім написала Кетлін, задурила їй голову, що то Ланістери вбили мого пана чоловіка… все, як ти сказав. Ти так розумно вигадав… ти ж був завжди такий кмітливий, чого ж я батькові торочила: мовляв, Петир такий розумничок, злетить ой як високо, неодмінно злетить, і чемний такий, до людей милий, а в мене у череві його дитинка… Навіщо ти цілував її? Навіщо? Ми ж тепер разом, ми разом після стількох років, стільки часу минуло… ну на біса ж тобі здалося її цілувати?!
— Ой, Лізо, Лізо, — зітхнув Петир, — адже ми разом подолали стільки негараздів і буревіїв. Ти б мала мені вже трохи довіряти. Присягаюся
