Борва мечів - Джордж Мартін

що далі має бути гірше. Він занепокоєно потер перенісся і винувато подумав, що дарма погано згадує про Петира. «Хіба я не такий самий був у його роки?» На щастя, відбувся лише сороміцькою хворобою. Та що з Петиром сталося, те сталося, докорами справі не зарадиш. Певно, що хвойди уміють вабити до себе чоловіків, а надто таких на вид, як Петир. Обсипане прищами обличчя, щоправда, не завадило йому одружитися… та мабуть, дарма, бо Петирова дружина мало що була вдвічі старша, то ще й учащала до ліжка чоловікового брата Вальдера. Принаймні, якщо вірити пліткам, яких у Близнюках одвіку ходило безліч. У тих плітках зазвичай годі було шукати правди, але цій Мерет охоче вірив: Чорний Вальдер — то такий зух, який завжди брав, що хотів, навіть коли йшлося про братову дружину. Едвинову дружину він теж не проминув — це вже знали усі й напевне; Вальда Вродлива також час від часу прокрадалася під його ковдри, а дехто подейкував, що і сьому пані Фрей він знав ближче, ніж дозволялося звичаями спорідненості. Не диво, що Чорний Вальдер досі не одружився: навіщо купувати корову, коли перше-ліпше вим’я саме вмовляє себе подоїти?

Стиха лаючись, Мерет ударив п’ятами коня і рушив угору схилом. Думка пропити золото була спокуслива, та він розумів, що як повернеться без Петира Пуздрі, то краще б зовсім не вертався.

Князеві Вальдеру скоро мало виповнитися дев’яносто і два роки. Вуха його недочували, очі недобачали, подагра змушувала пересуватися ношами. Сини стиха погоджувалися між собою, що на білому світі батькові лишилося вже недовго. «А коли його не стане, все зміниться, і то не на краще.» Батько був вередливий твердолобий старий із гострим, наче жало, язиком, та якщо він у щось на світі вірив, то це в те, що про родину треба дбати — навіть про тих у ній, хто його розгнівав чи розчарував. «Ба навіть про тих, чиїх імен і згадати не може.» Та коли батько помре, тоді…

Якби княжий стіл мав, як раніше, перейти панові Стеврону, то була б геть інша справа. Старий князь готував Стеврона собі на заміну впродовж шістдесяти років і забив таки йому в голову, що рідна кров є рідна кров. Але Стеврон не повернувся з походу на західний край у війську Молодого Вовка — «не здужав дочекатися спадку», як кепкував Ламаний Лотар, коли почув принесені круком вісті. А сини та онуки Стеврона — то були Фреї геть іншого штибу. Наразі спадкоємцем вважався пан Риман — тупуватий, упертий, жадібний. За Риманом у черзі йшли його сини, Едвин та Чорний Вальдер, а ті були ще гірші. «На щастя» — казав колись Ламаний Лотар, — «вони ненавидять одне одного більше, ніж нас».

Мерета брали сумніви, що то таке вже щастя. Та й сам Лотар міг виявитися небезпечнішим навіть за ту трійцю. Порізати Старків на весіллі Рослін наказав старий князь Вальдер, але усе обміркував та розписав саме Ламаний Лотар разом із Рузом Болтоном — аж до того, яку пісню грати після якої. За кухлем вина чи пива Лотар був приязний та веселий балакун, годі й бажати кращого товариства… проте Мерет ніколи б зайвий раз не обернувся до нього спиною. Нема дурних — у Близнюках можна довіряти лише повнокровним братам чи сестрам. Та й на тих не варто покладатися аж занадто.

Найпевніше, коли помре старий, кожен його син муситиме дбати про себе сам, і кожна дочка теж. Новий князь на Переїзді, певно ж, терпітиме у Близнюках скількись дядьків, небожів та інших родичів — тих, які йому припадуть до смаку, здадуться вартими довіри… а найвірогідніше — тих, які стануть у пригоді. «А решту випхає у три вирви: живіть далі, як самі собі знаєте.»

Таке майбуття тривожило Мерета понад усе. За три роки йому стукне сорок — застарі вже літа для життя заплотного лицаря… навіть такого, який має лицарське звання. А Меретова доля склалася так, що він не мав ані титулів чи посад, ані власної землі, ані грошей чи статків, хіба що одяг на хребті. Навіть кобила під дупою — і та не його. Щоб стати маестром, Меретові не вистачило розуму, септоном — побожності та доброчесності, найманцем — брутальної хоробрості. «Боги не обдарували мене геть нічим. Хіба самим життям, та й на те не надто розщедрилися.» Який тобі зиск уродитися в сім’ї багатого і могутнього князя, коли ти в нього аж дев’ятий син? Якщо порахувати усіх онуків і правнуків, то Мерет мав кращу надію на обрання верховним септоном, ніж на успадкування Близнюків.

«Нема мені щастя» — думав він гірко, — «і ніколи його, клятого, не було». З себе Мерет Фрей був чималий чолов’яга, широкий у грудях та плечах, нехай і середній на зріст. За останні десять років він пом’якшав та розплився, про що і сам себе не дурив, але замолоду майже не поступався міццю й витривалістю самому панові Гостіну — своєму найстаршому повному братові, котрого усі вважали найдужішим з виводку князя Вальдера Фрея. Ще хлопчаком його відіслали до Кракеголу служити джурою в родині матері. Згодом старий князь Самнер узяв його собі за зброєносця, і ніхто не сумнівався, що вже за кілька років Мерета величатимуть «паном лицарем». Але розбійники Братства Королівської Пущі взяли та й насцяли на ті величні сподівання: поки другий зброєносець князя Самнера — Хайме Ланістер — укривав себе славою на бойовищі, Мерет спершу підхопив бридку хворобу від табірної дівки, а тоді примудрився потрапити у полон до жінки, яку звали Біла Сарна. Щоправда, князь Самнер викупив його у розбійників, але вже в наступному бою Мерета звалили ударом буздугана, що розтрощив йому шолом і на два тижні лишив непритомним. Згодом браття по зброї казали Меретові, що вже полишили останню надію на його одужання. Але Мерет не помер, хоча вояцькі його звитяги на тім скінчилися. Найлегший удар по голові тепер викликав у нього сліпучий біль і рясні сльози. Про лицарство вже не могло бути мови — так йому зі щирим співчуттям сказав сам князь Самнер. Мерета відіслали до Близнюків, де його негайно зустріло ядуче презирство князя Вальдера.

Після того Меретове щастя покотилося донизу схилом. Спершу батько влаштував йому начебто непоганий шлюб з однією з доньок князя Даррі — ще тоді, коли Аерис дарував це сімейство прихильністю. Та не встиг Мерет зірвати нареченій вінця цноти, як Аерис втратив престол. На відміну від Фреїв,