Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото

— Ви що там, позасинали?!

Двері відчинилися, з них випливли клуби диму, слідом за якими з’явився чоловік з револьвером.

— Це ти, принцесо Марто? — запитав він, короткозоро мружачись.

— Я, — відгукнулася бабця, підштовхуючи вперед Ольгу. — А ти не лякай дитини своєю гарматою!

Замість відповіді чоловік швидко підняв револьвер і випалив у темряву. Щось пронизливо завило, а потім з тупотом помчалося в сторону болота. Собака подивився на людину, струснувся, розбризкуючи краплі, і діловито попрямував в обхід будинку.

— Ти ще жодного разу не прийшла, не притягти за собою хоч завалященького дракона, — сказав чоловік і відсторонився, пропускаючи жінок у будинок.

— А я твоїх відьмочок не рахую, — відказала Марта. — Знову накурили, не продихнути?

Ольга оглядала кімнату, освітлену тільки відблисками вогню з каміна: звірині шкури, що встеляли підлогу, підсунутий до стіни стіл, заставлений їжею й пляшками, дерев’яні сходи на другий поверх, прикрашені різьбленим поруччям, кілька крісел із крученими ніжками й вицвілою оббивкою й два стільці з розписними спинками. Все це тонуло в диму. Дим виходив із люльки в зубах у старого, який сидів перед каміном, і затиснутої в руці сигарети того, хто зустрічав. Гора недопалків громадилася в консервній бляшанці, що слугувала за попільницю.

— Привіт, — сказав старий і вийняв люльку з рота. — Добралися вдало?

Спочатку бабця Марта відкрила вікно, випустила туди дим і тільки потім вимовила:

— Не більше, ніж завжди. Кімната готова? Дівчисько падає з ніг.

Старий подивився на Ольгу довгим поглядом, немов уперше помітив її:

— Це твоя?

— Онучка, доглядачу, онучка.

Старий зітхнув, погладив сиві вуса й опустив люльку на коліно.

Після того, як переодягнена в сухе, умита й нагодована Ольга заснула неспокійним сном, Марта спустилася в кімнату до каміна, висипала у вогонь недопалки й почала змітати попіл з ведмежої шкури.

— Мишко, кого сьогодні чекаємо? — запитала вона чоловіка, який, розвалившись у кріслі, не відводив дула від розкритого вікна.

— Толька точно буде, а Сергій — якщо з відрядження встигне повернутися. Зачини вікно.

Марта зібрала попіл, підійшла до вікна висипати. Негайно ж із темряви, що сочилася дощем, з’явилася зелена пазуриста лапа й потяглася до неї… Михайло спустив курок, і лапа зникла з відстреленим пазуром.

— Бог подасть, — сказала Марта вслід лапі, витрушуючи совок. — Нехай ще трохи провітриться.

Чоловік в кріслі перезарядив револьвер і смачно позіхнув, прикриваючи рота долонею:

— Тоді сама вартуй. Я хоч півгодинки подрімаю.

— Добре, не плач.

Бабця Марта накинула на плечі теплу хустку, взяла револьвер у Михайла й присунула крісло до вікна.

— Осінню пахне.

Вона із задоволенням вдихнула нічне повітря, нишком стираючи набіглу сльозу. Михайло пішов, запекло позіхаючи й підозріло погойдуючись. Старий тихо сидів біля каміна, присмоктуючи погаслу люльку.

— А що за відсвіти там, на півночі? — Марта вдивилася туди, де кілька разів миготіли в небі спалахи, не схожі на розряди блискавок.

— Сусідній сектор, — промугикав старий, не випускаючи люльки. — Останнім часом щось захист пробиває, накладки з’явилися.

Він нахилився й підкинув ще кілька полін у вогонь, бо в кімнаті відчувалися нічна вогкість і гострий запах мокрого листя. Полум’я знехотя лизнуло нову їжу, потім дібрало смаку й з подвоєним тріском почало пожирати сухе дерево. Запахло сосною.

Під вікном хтось хрипко завив, заглядаючи в теплу кімнату.

— Зачини вікно, Марто, не дражни їх, — попросив старий, затуляючи лице від жаркого каміна. — Сьогодні така погана погода…

Бабця Марта піднялася, скривилася на мить, відчувши укол застарілого радикуліту, і взялася за стулку вікна.

— Сидять, — хихикнув хтось із темряви, — а в горах лавина зійшла!

— Зникни! — Марта із силою зачинила вікно.

Старий мовчки спостерігав, як вона обходить стіл, перетирає й розставляє заново тарілки, поправляє хустку, яка сповзає з плечей, і дивиться критичним поглядом на банку кільок у томаті:

— Це Мишко притяг? Невже дружина не могла йому рюкзак зібрати?

— Вона поїхала разом з дочкою складати іспити у вуз.

Бабця Марта кинула консерви назад на стіл, запалила світло, взяла каструлю з вареною «у мундирах» картоплею й взялася чистити.

— А Люда буде? — обережно запитав старий, уперше за час розмови вийнявши люльку з рота.

— Навряд, — руки бабці Марти моторно «роздягали» одну картоплину за іншою. — У неї молодше онученя ангіну схопило.

Доглядач засмучено зітхнув, чи то співчуваючи онуку, чи то шкодуючи за відсутніми.

У двері