Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото

— Я перепрошую…

— Кого? — зненацька перепитав Номат.

— Вас, ваша високосте!

— А принцесу?

Обличчя барона змінилося.

— Ця дівчина не принцеса! Доля цієї особи не повинна вас турбувати!

— Чому?

Квакш зам’явся:

— Бачте, тут ідеться про такі питання, яких я не маю права торкатися.

— «Йдеться», «не маю права»… які у вас обережні висловлювання. Що може існувати таке, про що не повинен знати королевич?

Барон Квакш явно не був уповноважений посвячувати принца в тонкості міжчаклунських інтриг і тому спробував від відповіді відкрутитися:

— Ви можете спізнитися на турнір, ваша високосте!

— Так що ж ви стоїте!?

Квакш відразу затупотів ногами на своїх стражників, і ті кинулися відкривати замки. Ледь вийшовши із клітки, Номат владним жестом зупинив солдатів, які зібралися її закрити:

— Так ви говорите, бароне, дракон — вегетаріанець?

Барон нічого не встиг відповісти: принц розкрив дверцята клітки, Птер випустив клуб диму з ніздрів і зі страшним риком вискочив геть. Гублячи смолоскипи, варта ринулася навтьоки, а Квакш просто остовпів.

Номат, не поспішаючи, витягнув з першого замка зв’язку ключів, подзвенів ними, потім відкрив четвертий і так само неквапливо повісив ключі на палець скам’янілому баронові.

— Ви збираєтеся й далі спілкуватися з мишами, принцесо?

Наостанок Птер все-таки підпалив залишки соломи в клітці, і підземелля заповнилося їдким димом від сирої потерті.

— Де мій кінь? — запитав Номат, тільки-но вибравшись із підземелля.

Солдат, до якого він звернувся, злякано поморгав убік Птера, і королівський скакун з’явився, наче начаклували.

— Я спізнююся на турнір! — повідомив Номат, одним махом підсаджуючи мене в сідло.

— Але до чого тут я? — мені дуже схотілося опинитися на землі.

— Ні до чого, але ви теж поїдете.

— Але…

— Скажіть, я дійсно був схожий на справжніх драконів? — скромно запитав Птер через плече принца.

Номат обернувся й подивився вверх, туди, де красувалася насторожена драконяча морда.

— У вас безсумнівний талант! — відповів він зовсім щиро.

Птер розплився в щасливій посмішці й піднісся в небеса з легкістю метелика.

— Я нікуди не поїду! — заявила я й спробувала сповзти з коня.

Принц здивовано підняв брови:

— Ну що ж, повернутися до барона ще не пізно!

Номат ні про що не запитував, але коли вже майже перед світанком ми на постоялому дворі все-таки наздогнали його свиту, біля дверей моєї кімнати він поставив свою варту.

— Принцесі бути без охорони не личить!

Звичайно, його варта не перешкодила мені постати перед Ягусею, але все-таки неприємно, коли тебе в чомусь підозрюють. Нехай навіть і не без підстав.

Ягуся була не в дусі.

— Номату щойно доставили меча, — повідомила вона відразу ж. — Ти не виправдуєш моїх надій, дорогенька!

— Я не чаклунка, щоб змагатися з феєю! Ми із Птером діяли згідно з вашим планом.

— Однак заманювати Номата в підземелля довелося мені!

— Як? — не стримала я цікавості.

— Що? — Ягуся продовжувала думати про своє й тому відповідала неуважно. — Дуже просто: варто було тільки замовити слівце про лиходія-барона й нещасну принцесу, як цей дурник помчав тебе рятувати.

— Він не дурник! — образилася я за принца.

— Типовий лицарюючий дурник! У нього шляхетність — у крові! Нормальний принц тричі подумав би: свататися ж їде, навіщо на рожен лізти? Поберегтися треба.

— Хіба це погано?

— Що? — зачудувалася Ягуся. — Ти говори менше, думай більше: до турніру тільки доба залишилася. Або Номат не потрапляє на турнір, або ти — додому!

Потрапить, не потрапить — набридло! Не встигла очей зімкнути, у двері стукає хазяйка трактиру із сірою амазонкою в руках:

— Їхня високість шкодують, але карету для вас дістати не змогли!

Я викинула плаття за двері, засмутилася, що ні в кого не вцілила й заявила, що моє вбрання мене влаштовує, бо я нікуди не їду.

Трохи пізніше з’явився начальник варти й передав запрошення до сніданку. У поважного вусаня шпурляти підручними предметами було незручно, і я прийняла запрошення. Номат сидів за столом — хмара хмарою, а придворні за сусідніми — тихі, як мишки.

— Ваша високість зволять зневажати верхову їзду?

— Не тільки верхову!

Принц немов нічого не почув:

— Що ж, доведеться вам подорожувати у відкритій колясці.

— Я нікуди не їду!

От нав’язався на мою голову, спадкоємець престолу! Не битися ж мені з його вартою?

Коли до порога підкотила запряжена гнідою