Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— О, я багато часу провела там. Чим ви займаєтеся?

Я ледь втримався від раптової спокуси сказати їй, що я чарівник. Натомість розповів про мою останню роботу в «Ґранд Дизайн». А я своєю чергою дізнався, що вона була моделлю, завідувачкою відділу в супермаркеті, а потім менеджером бутика.

Я зиркнув на годинник. 22:45. Меґ перехопила мій погляд.

— Гадаю, нас обох продинамили, — зауважила вона.

— Можливо, — погодився я, — але варто дати їм час до одинадцятої, щоб уже не мучили докори сумління.

— Я теж так вважаю.

— Ви вже їли?

— Раніше.

— Голодні?

— Трохи. Так. А ви?

— Угу, і я бачив, що вечері тут бувають. Піду з’ясую.

Я дізнався, що можна перекусити сандвічами, тож ми взяли собі по одному, а на додачу — салат.

— Сподіваюся, ваше побачення не передбачало пізньої вечері, — раптом зауважив я.

— Про це не йшлося, та мені й байдуже, — відповіла вона, відкушуючи шматочок.

Вже й прийшла одинадцята година. Я впорався з їжею і напоями, тож справді більше нічого не хотів.

— Принаймні вечір не було змарновано, — мовила вона, зібгавши серветку і відклавши її вбік.

Я роздивлявся її вії — приємне заняття. На ній було мало макіяжу або ж він — дуже блідий. Та це не мало значення. Я вже готовий був простягнути руку, щоб вкрити нею її долоню, але вона випередила мене.

— А що ви планували робити ввечері? — запитав я в неї.

— О, трішки потанцювати, випити кілька келихів, можливо, погуляти під місячним сяйвом. Та інші схожі дурнички.

— Я чув музику в сусідній залі. Може, підемо туди?

— Добре, — погодилася вона. — Чому б і ні?

Коли ми залишали бар, я почув у голові злий шепіт Фіони:

— Мерліне! Якщо ти залишиш намальовану на Козирі місцину, то опинишся поза зоною досяжності для мене.

— Зачекай хвилинку, — відповів я.

— Що? — перепитала Меґан.

— Гм... Я б хотів спершу заскочити до вбиральні, — сказав я на те.

— Непогана ідея. Я також. Зустрінемося в холі за кілька хвилин.

Туалет виявився порожнім, але я про всяк випадок зайшов до кабінки — раптом хтось сюди забреде. Відшукав у колоді Козир Фіони і за кілька секунд зв’язався з тітонькою.

— Послухай, Фі, — сказав я, — очевидно, що ніхто не з’явиться. Але решта вечора обіцяє бути приємною, тож чому б мені не розважитися, якщо вже я тут. Дякую за допомогу. Пізніше я просто повернуся додому.

— Не знаю, — вагалася вона. — Не подобається мені, що ти йдеш кудись із незнайомкою, особливо зважаючи на обставини. Десь навколо тебе досі має чаїтися небезпека.

— Немає тут нічого, — відказав я. — У мене є засіб дізнатися про це, і він не реєструє жодної загрози від цієї жінки. Крім того, я певен, що мав зустрітися тут із чоловіком, але він відмовився від свого плану, коли я перенісся через Козир. Зі мною все буде гаразд.

— Мені це не подобається, — наполягала вона.

— Я дорослий хлопчик. І здатен про себе подбати.

— Сподіваюся. Негайно викликай мене, якщо будуть проблеми.

— Їх не буде. Можеш спокійно лягати спати.

— І зв’яжися зі мною, коли будеш готовим повернутися. Не переймайся, що розбудиш мене. Я хочу особисто доправити тебе додому.

— Згода, так і зроблю. Добраніч.

— Будь обачним.

— Завжди.

— Тоді добраніч.

Вона обірвала зв’язок.

Вже за кілька хвилин ми були на танцполі — слухали музику, кружляли і торкалися одне до одного. Меґ мала схильність вести. Та яка в біса різниця? Я не проти, щоб мене вели. Час від часу я навіть намагався бути обачним, але нічого загрозливішого за гучну музику та раптовий сміх не помітив.

Об одинадцятій тридцять ми перевірили бар. Там було кілька пар, та її кавалера не спостерігалося. А мені ніхто навіть не кивнув. Ми повернулися до танців.

Після опівночі ми знову зазирнули туди — і з таким самим результатом. Зрештою, ми вмостилися в барі й востаннє замовили собі випити.

— Що ж, це було весело, — сказала вона, поклавши руку там, де я міг накрити її своєю долонею. Так я і зробив.

— Точно, — погодився я. — Хотілося б робити це частіше. Але вже завтра я їду.

— Куди прямуєш?

— Назад до центру всесвіту.

— Шкода, — сказала вона. — Тебе кудись підвезти?

Я кивнув.

— Будь-куди, куди прямуєш сама.

Вона усміхнулася й стиснула мою долоню.

— Гаразд, — погодилася вона. — Зайдеш у гості, і я зроблю тобі чашку кави.

Випивши свої напої, ми рушили до парковки, зупиняючись кілька разів по дорозі, щоб поцілуватися. Я навіть знову спробував поводитись обачно, але здавалося, що на парковці єдині люди — ми. Знайшли її автомобіль, маленький охайний червоний кабріолет «Порше» з опущеним верхом.

— Ось і прийшли. Хочеш за кермо? — запитала вона.

— Ні, кермуй ти, а я видивлятимуся вершників без голови.

— Що?

— Сьогодні чудова ніч, а я завжди мріяв про такого водія, як ти.

Ми сіли в машину. За кермом — вона. Звісно ж, їхали швидко. І знову здавалося, буцімто мене вели. Дороги були порожніми, а мене охопило веселе збудження. Я підняв руку і прикликав з Тіні запалену цигарку. Кілька разів затягнувся, а тоді викинув недопалок, коли наше авто пролітало над мостом. Я розглядав сузір’я, з якими зріднився за останні вісім років. Глибоко вдихнув і повільно видихнув. Спробував проаналізувати свої емоції і збагнув, що я — щасливий. Дуже давно не почувався так.

Попереду, за деревами, мерехтів калейдоскоп вогнів. За хвилину ми повернули, і я побачив, що світло лилося з маленького житлового комплексу праворуч від нас. Щойно ми доїхали, моя супутниця сповільнилася і повернула.

Вона припаркувалася на пронумерованому місці, звідки ми рушили обрамленою кущами доріжкою до входу в будівлю. Вона відчинила двері, й ми, проминувши вестибюль, пішли до ліфтів. Дуже швидко піднялися до її квартири, і Меґ справді взялася робити каву.

Я був зовсім не проти. Кава виявилася смачною, і ми разом випили її. Часу ще вдосталь...

Одне поступово перейшло в інше. Трохи згодом ми опинилися в спальні, наш одяг лежав на найближчому стільці, а я вітав себе з тим, що зустріч,