Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Таємнича постать ворухнулася й повернула голову, неначе хотіла поглянути на Рендома. У небі над Колвіром хмари з’єдналися і почали рости, неначе при комбінованих зйомках. З-під Рендомової долоні лилося й вібрувало червоне світло.

Раптом постать зиркнула вгору, а її рука майнула під плащ, звідки швидким, квапливим рухом повернулася знову. Крихітний чорний предмет завис у повітрі, а тоді посунув униз.

— Усі на землю! — закричав Джерард.

Ми всі впали на землю. Тільки Рендом не ворухнувся. Він стояв і дивився, як з хмари з’явилася блискавка, сяйнувши над скелею.

За нею прогримів грім — практично водночас із вибухом над головою. Відстань була завеликою, тож бомба вибухнула ще до того, як досягла нас, — але вона, цілком імовірно, влучила б у ціль, якби ми рухалися далі і пройшли під тим виступом, бо тоді нападник скинув би її просто на нас. Коли вогники перед очима зникли, я знову зиркнув на скелю. Темна постать зникла.

— Ти дістав його? — запитав я в Рендома.

Він знизав плечима, опускаючи руку. Камінь більше не пульсував.

— Усі підводьтеся! — вигукнув він. — Продовжуймо похорон!

Так ми і зробили. Оскільки жодних інцидентів більше не було, церемонія завершилася так, як і планувалося.

Коли труну опускали в печеру, мої думки, як і, певно, думки всіх інших, уже гралися в улюблені родинні ігри. Чи може бути нападником хтось із відсутніх родичів? А якщо й так, то хто? Які мотиви штовхали їх на такі дії? Де вони тепер? А якими були їхні алібі? Чи могли вони утворити коаліцію? А може, це чужинець? Коли й так, то як він отримав доступ до місцевого арсеналу з вибухівкою? Чи, може, то завезена штукенція? Чи міг хтось із місцевих віднайти потрібну формулу? Якщо то був чужинець, які в нього мотиви і звідки він сам? Чи міг хтось із нас привести найманого вбивцю? Навіщо?

Доки ми низкою проходили повз печеру, я мимовільно думав про Каїна — але не як про окрему особистість, а як про частину загальної мозаїки. Я не дуже добре його знав. Але інші мені розповідали, що він видавався не найдоброзичливішою людиною. Був цинічним і впертим, а ще доволі жорстоким. За довгі роки він набув собі чимало ворогів і, схоже, навіть пишався цим. До мене він ставився непогано, але наші інтереси ніколи не перетиналися. Тож я не мав до нього таких глибоких почуттів, як до більшості родичів. Джуліан був такої самої породи, але зовні видавався привітнішим. От тільки ніхто не знав напевно, що ховалося під тією зовнішністю. Каїне... Хотілося б мені краще знати тебе. Я певен, що твоя смерть послаблює мене, хоча досі не можу навіть збагнути, як саме.

Коли все скінчилося і ми поверталися до палацу, де на нас чекали напої та наїдки, я міркував — уже не вперше, — як мої проблеми пов’язані з клопотами інших: я певен, що зв’язок між цим усім існував. На дрібні збіги я не зважаю, а ось у великі — не вірю.

А Меґ Девлін? Чи знала вона щось і про ці справи? Таке видавалося цілком імовірним. Чоловік чи не чоловік, вирішив я, а ми мусимо побачитися. І скоро.

Пізніше, поміж гамору розмов і дзенькоту столових приборів у великій обідній залі, одна примарна імовірність спала мені на думку, тож я вирішив негайно її перевірити. Попрощавшись із холодною, але привабливою Вінтою Бейль, третьою донькою когось із дрібної знаті та, очевидно, останньою коханкою Каїна, я пробрався в дальній кінець зали до маленького гурту людей, що оточував Рендома. Постояв там кілька хвилин, міркуючи, як би втрутитися, аж раптом дядько побачив мене. Він одразу ж, вибачаючись, попрощався з іншими, наблизився і схопив мене за рукав.

— Мерліне, — сказав король, — зараз у мене обмаль часу, але я хочу, щоб ти знав: я не вважаю нашу розмову завершеною. Я б хотів знову зустрітися з тобою пізніше, після обіду або ввечері — щойно я звільнюся. Тож не тікай нікуди, доки ми не поговоримо, гаразд?

Я кивнув.

— Малесеньке запитання, — сказав я, коли він уже почав повертатися до інших.

— Кажи.

— Чи мешкає зараз хтось із амберитів у Тіні Земля, яку я щойно залишив? Може, якісь агенти?

Він похитав головою.

— У мене там нікого нема, і не думаю, що в когось іншого є. Я маю кілька знайомих у різних місцях, але всі вони місцеві — як Білл.

Його очі звузилися.

— Щось іще трапилося? — врешті запитав він.

Я знову кивнув.

— Серйозне?

— Можливо.

— Якби ж тільки я мав удосталь часу, щоб вислухати, але наразі можу лише відкласти все до нашої пізнішої розмови.

— Розумію.

— Я відряджу когось по тебе, — сказав він і повернувся до співрозмовників.

Відповідь Рендома нівелювала єдине ймовірне пояснення появи Меґ Девлін. А крім того, вона перекреслила для мене перспективу навідати цю жінку, щойно я зможу полишити родинні збори.

Нічого не залишалося, як втішатися ще однією тарілкою з їжею. Трохи згодом до зали увійшла Флора, поглянула на всі групки людей, а тоді пройшла повз них і сіла на крісло біля вікна поруч зі мною.

— Поговорити з Рендомом без попереднього запису зараз неможливо, — зауважила вона.

— Маєш рацію, — відповів я. — Тобі принести щось попоїсти чи попити?

— Не зараз. Але ти, можливо, здатен допомогти. Ти ж чаклун.

Початок мені не сподобався, але я все одно перепитав:

— Щось трапилося?

— Я пішла до Блейзових покоїв, щоб дізнатися, чи не хоче він спуститися і приєднатися до нас. Але він зник.

— А хіба двері не були зачиненими? Більшість місцевих мешканців за таким стежить.

— Звісно, зачинені зсередини. А отже, він перенісся через Козир. Коли він не відповідав, я зламала двері — на його життя і так уже здійснювали замах.

— І чого ж ти хочеш від чаклуна?

— Ти можеш його відстежити?

— Козирі не лишають слідів, — відказав я. — Але навіть якби я міг його відстежити, то не певен, що дійсно шукав би. Він знає, що робить, і зараз, очевидно, хоче побути на самоті.

— А що як він причетний? Вони з Каїном були по різний бік барикад у минулому.

— Якщо він причетний до чогось небезпечного для решти з