Буря Мечів - Джордж Мартін

Мізинчик якусь мить дав Лайсі поплакати в нього на грудях, а тоді, поклавши долоні їй на руки, легенько її поцілував.

— Моя люба дурненька ревнива дружина,— хихикнув він.— Я все життя кохав єдину жінку, запевняю тебе.

Лайса Арин боязко усміхнулася.

— Єдину? Ох Пітире, ти присягаєшся? Єдину?

— Єдину Кет,— і він різко штовхнув її.

Лайса заточилася, ковзаючи ногами по мокрому мармуру. І за мить її вже не було. Вона й не скрикнула. Довгий мент не чулося жодного звуку, крім завивання вітру.

І тут Марильйон хапнув ротом повітря.

— Ви... ви...

За дверима кричали вартові, грюкаючи ратищами важких списів. Лорд Пітир підняв Сансу на ноги.

— Ти не поранена?

Дівчина похитала головою, і він мовив:

— То біжи впусти вартових. Хутенько, не можна гаяти часу. Співець убив мою леді-дружину.

Епілог

Дорога до Старого Муру, перш ніж досягти верхівки пагорба, двічі його обігнула. Зарослий і кам’янистий, підйом і в кращі часи був би нелегким, а після нічного снігопаду дорога ще й розмокла. «Сніг восени у приріччі — це щось неприродне»,— похмуро подумав Мерет. Насправді снігу випало небагато, і пролежав він тільки ніч. Щойно зійшло сонце, він почав танути. Та все одно Мерету це здалося лихим знаком. Через дощі, повінь, пожежі й війну і так уже втрачено два врожаї і добрячу частину третього. Рання зима принесе у приріччя голод. Чимало людей голодуватимуть, а дехто й умиратиме з голоду. Мерет сподівався тільки, що він серед таких людей не опиниться. «З моїм щастям можу й опинитися. Мені ж бо ніколи не таланило».

Нижні схили пагорба під руїнами замку так густо поросли лісом, що тут могло зачаїтися півсотні беззаконників. «Та вони просто зараз, може, за мною спостерігають». Мерет роззирнувся, але не побачив нічого, крім дроку, папороті, осоки й заростей ожини серед сосон і сіро-зелених чатових дерев. Поміж великих дерев землю заплели, мов бур’ян, в’язи, ясені та скельні дуби. Беззаконників видно не було, та це ще нічого не означало. Розбійники ховаються значно краще, ніж люди чесні.

Мерет ненавидів ліс, якщо по правді, а беззаконників ненавидів ще більше. «Беззаконники мені життя погубили»,— напідпитку завжди жалівся він. А напідпитку, як казав батько, він був надто часто й надто голосно. «Щира правда»,— скрушно подумав він. У Близнючках треба бодай якось вирізнятися, бо всі й забудуть, що ти ще живий, але репутація найбільшого пияка в замку, як виявилося, не надто поліпшила Меретові перспективи. «Колись я мріяв, що стану найкращим лицарем, найкращим списником. І цього боги мене позбавили. То як мені кубок вина не випити час до часу? Від головного болю допомагає. До того ж жінка в мене мегера, батько мене зневажає, діти нічого не варті. Заради кого я тверезий маю ходити?»

Але нині він був тверезий. Ну, на сніданок випив два роги елю і ще маленький келих червоного на доріжку, та це лише для того, щоб голова не так гуділа. Мерет відчував, як за очима вже наростає біль, а він добре знав: якщо попустити, дуже скоро буде таке відчуття, наче між очей буря гуркоче. Іноді голова боліла так, що навіть плакати було боляче. Тоді він просто змушений був лежати в ліжку в темряві, з вологою ганчіркою на повіках, проклинаючи свою безталанність і безіменного беззаконника, який в усьому винен.

На саму думку про це він розхвилювався. Зараз головний біль йому аж ніяк не потрібен. «Якщо я доправлю Пітира безпечно додому, мені нарешті поталанить». Золото в нього, тож треба тільки видертися на Старий Мур, зустрітися з клятими беззаконниками та здійснити обмін. Простий викуп. Навіть він не зможе все зіпсувати... якщо не почне боліти голова аж так, що верхи їхати неможливо. До заходу сонця він має бути на руїнах, а не скиглити, скулившись при дорозі. Мерет потер пальцями скроні. «Ще одна петля навколо пагорба — і я нагорі». Коли прийшло повідомлення й він викликався доправити викуп, батько примружився: «Ти, Мерете?» — і розреготався через ніс, отим своїм жахливим «хе-хе-хе». Меретові просто довелося вимолювати той клятий гаман золота.

Збоку від дороги щось ворухнулося в підліску. Мерет, різко зупинивши коня, потягнувся по меч, та то була просто білка.

— Дурень,— сказав він сам собі, застромляючи меча назад у піхви, навіть не встигнувши його до кінця з них висмикнути.— Беззаконники хвостів не мають. Чортове пекло, Мерете, візьми себе в руки!

У грудях калатало серце, так наче він — зелений хлопчисько на першому завданні. «Так наче це — королівський ліс, а мені треба стрітися з давнім лісовим братством, а не з жалюгідними розбійниками лорда Лискавки». На мить йому понад усе закортіло повернути назад і засісти у найближчій пивниці. На гаман золота чимало елю можна було б купити — доволі, щоб геть забути про Пітира Прищика. «І нехай його повісять — сам винен. Сам заслужив, тікаючи з якоюсь таборовою повією, як олень у гін».

У голові застугоніло — поки що слабенько, та дуже скоро, він знав, стане гірше. Мерет потер перенісся. Насправді не має він права так погано думати про Пітира. «Я й сам так вчинив, коли був у його віці». Тоді все обійшлося пранцями, та не йому когось засуджувати. Повії вміють причарувати, особливо якщо у вас обличчя, як у Пітира. Звісна річ, у бідолахи є дружина, та половина біди — це якраз вона. Мало що вдвічі за нього старша, та ще, як вірити пліткам, спить з його братом Волдером. У Близнючках завжди ходить чимало пліток, і далеко не все виявляється правдою, але в цьому випадку Мерет пліткам вірив. Чорний Волдер був з людей, які завжди отримують те, що хочуть, навіть коли йдеться про братову. Едвінову дружину він теж отримав, усі знали: Гарна Волда частенько прокрадалася до нього в ліжко, а ще подейкували, що він і сьому леді Фрей пізнав набагато краще, ніж можна було. Не дивно, що він відмовлявся одружуватися. Навіщо купувати корову, якщо й так кругом повно вим’їв, які тільки й просяться, щоб їх подоїли.

Стиха вилаявшись, Мерет підбив коня п’ятами в боки й поїхав на пагорб. Хай як спокусливо було пропити золото, він розумів: якщо він повернеться без Пітира Прищика, то ліпше йому взагалі не вертатися.