Буря Мечів - Джордж Мартін

«Скажу тітці, що не хочу заміж на Роберта». Навіть верховний септон не може оголосити жінку заміжньою, якщо сама вона відмовиться дати обітницю. Санса не жебрачка, хай що там каже тітка. Їй тринадцять, вона розквітла жінка, одружена, ще й спадкоємиця Вічнозиму. Іноді Сансі навіть було шкода свого двоюрідного братика, але вона уявити не могла, що колись захоче стати йому за дружину. «Ліпше вже до Тиріона повернутися». Якби леді Лайса дізналася про такі думки, то вже точно відіслала б її подалі... подалі від набурмосеного Роберта з його трясцею і сльозливими очима, подалі від Марильйонових масних поглядів, подалі від Пітирових поцілунків. «Я їй так і скажу. Так і скажу!»

Було вже добре по обіді, коли леді Лайса викликала її. Санса цілий день збиралася на мужності, та не встиг Марильйон опинитися в неї під дверима, як її знову опосіли сумніви.

— Леді Лайса викликає тебе у високу залу,— кажучи це, співець роздягав її очима, але вона вже звикла.

Марильйон був гарний, не заперечиш: по-хлоп’ячому жвавий і стрункий, з гладенькою шкірою, пісочною чуприною, чарівною усмішкою. Але його вже просто ненавиділи у Видолі всі, крім тітки й маленького лорда Роберта. Якщо послухати слуг, Санса не перша дівчина, яка страждає від його залицянь, а в інших-бо не було Лотора Бруна, щоб їх захистити. Та леді Лайса і слухати не хотіла скарги на нього. З самого приїзду в Гніздо співець став її фаворитом. Він щовечора співом заколисував лорда Роберта, а ще дражнив залицяльників леді Лайси віршиками, які висміювали їхні слабкі місця. Тітка завалювала його золотом і подарунками: він отримав коштовне убрання, золотий браслет, оздоблений місячним камінням ремінь, чудового коня. Вона йому навіть подарувала улюбленого сокола свого покійного чоловіка. Завдяки цьому Марильйон у присутності леді Лайси був страшенно люб’язний, а от зі всіма іншими — незмінно зарозумілий.

— Дякую,— сухо відгукнулася Санса.— Дорогу я знаю.

Але він не йшов.

— Міледі просила привести тебе.

«Привести?» Сансі це не сподобалося.

— Ви тепер ще й вартовий?

Мізинчик звільнив капітана замкової варти Гнізда й замість нього призначив Лотора Бруна.

— А тобі потрібна варта? — безтурботно поцікавився Марильйон.— Я складаю нову пісню, ти знаєш. Таку славну й сумну, що вона врешті розтопить твоє крижане серце. «Придорожня ружа» — ось як я хочу її назвати. Про позашлюбну дівчину — таку вродливу, що миттю причаровує будь-якого чоловіка, який тільки зупинить на ній погляд.

«Я — Старківна з Вічнозиму»,— так і кортіло Сансі сказати йому. Натомість вона кивнула й дозволила провести себе сходами з вежі, а тоді через міст. Скільки вона була у Гнізді, висока зала ще не відчинялася. Цікаво, думала Санса, з якого дива тітка відчинила її? Зазвичай надавала вона перевагу зручній світлиці або ж затишному теплу зали аудієнцій лорда Арина, звідки відкривався краєвид на водоспад.

Обабіч різьблених дверей високої зали виструнчилися зі списами в руках двоє вартових у небесно-блакитних плащах.

— Нікого не пускати, поки Алейн з леді Лайсою,— сказав до них Марильйон.

— Так,— дали їм пройти вартові, а тоді схрестили списи. Марильйон захряснув двері й запер їх на інший спис — довший і товщий за ті, що були в руках вартових.

Санса відчула колючки занепокоєння.

— Навіщо це?

— Міледі чекає на тебе.

Санса невпевнено роззирнулася. Леді Лайса, сама-самісінька, сиділа на помості у кріслі з високою спинкою з різьбленого віродерева. Праворуч стояло інше крісло, ще вище за її, з цілим стосом подушок на сидінні, але Роберта в ньому не було. Санса сподівалася, що він уже одужав. Але ж Марильйон усе одно не скаже.

Санса рушила блакитним шовковим килимом між двох шерег жолобчастих колон, струнких як сулиці. Підлога і стеля високої зали зроблені були з молочно-білого мармуру з синіми прожилками. З високих арочних вікон уздовж східної стіни лилося світло. Сансині кроки м’яко падали на килим. За вікном віяв холодний і самотній вітер.

Серед такої кількості мармуру навіть сонячне світло здавалося холодним... хоча й уполовину не таким холодним, як тітка. Леді Лайса вбралася в кремову оксамитову сукню, на шиї ж мала низку сапфірів і місячного каміння. Її золотисто-каштанове волосся було заплетене у високу товсту косу, яка падала на одне плече. Сиділа тітка на престолі, з обличчям червоним і набряклим під фарбою і пудрою, спостерігаючи, як наближається небога. На стіні позаду неї висів величезний прапор — сокіл на тлі місяця в кольорах дому Аринів — кремовому та блакитному.

Зупинившись перед помостом, Санса присіла в реверансі.

— Міледі, ви посилали по мене.

До неї і досі долинало завивання вітру й нотки, які награвав Марильйон на тому кінці зали.

— Я бачила, що ти зробила,— сказала леді Лайса.

Санса розправила спідницю.

— Сподіваюся, лорду Роберту ліпше? Я не хотіла роздерти його ляльку. Просто він валяв мій замок, і я тільки...

— Ти тут зі мною у скромну пройдоху гратися зібрала? — мовила тітка.— Я не про ляльку лорда Роберта. Я бачила, як ти цілувалася з ним.

Здавалося, у високій залі зробилося ще холодніше. Так наче стіни, підлога й колони стали крижані.

— Це він мене поцілував.

У Лайси роздулися ніздрі.

— І для чого йому це робити? У нього є закохана дружина. Доросла жінка, а не дівчинка. Такі, як ти, йому не потрібні. Зізнайся, дитино. Ти сама на нього накинулася. Ось як усе було.

— Це неправда,— на крок відступила Санса.

— Куди це ти зібралася? Злякалася? Така розпусна поведінка має бути покарана, але я тебе не каратиму надто суворо. Ми для Роберта тримаємо хлопчика для биття, як заведено у вільних містах. Адже здоров’я Роберта не дозволяє йому самому витримати різки. Для тебе я закличу яку-небудь простолюдку, яку відшмагають замість тебе, та спершу ти маєш зізнатися. Я не терплю брехунів, Алейн.

— Я будувала сніговий замок,— сказала Санса.— Лорд Пітир допомагав мені, а потім поцілував. Ви все бачили.

— У тебе геть нема честі? — різко спитала тітка.— Чи ти мене за дурепу маєш? Так? Ти маєш мене за дурепу. Так. Я все зрозуміла. Але я не дурепа. Ти гадаєш, що можеш отримати будь-якого чоловіка, адже ти молода і вродлива. Не думай, що я не бачу поглядів, які ти кидаєш на Марильйона.