Буря Мечів - Джордж Мартін
На мить пригальмувавши, Мерет заплющив очі. У голові бамкало, як бамкав отой клятий барабан на весіллі, і якусь мить Мерет заледве тримався в сідлі. «Треба їхати»,— зрештою сказав він собі. Якщо йому вдасться привезти назад Пітира Прищика, це має забезпечити йому прихильність сера Раймана. Пітир, може, і прищ на дупі, зате він не такий холодний, як Едвін, і не такий гарячий, як Чорний Волдер. «Хлопець буде мені вдячний, а його батько побачить мою відданість — побачить, що мене корисно мати біля себе».
Та тільки якщо Мерет із золотом доїде на місце до заходу сонця. «Як невчасно!» Треба якось стримати дрож у руках. Він зняв з сідла бурдюк з вином, відкоркував його та зробив великий ковток. Вино було міцне й солодке, темне аж чорне, але, боги, яке смачне!
Кріпосна стіна Старого Муру колись увінчувала верхівку пагорба, мов корона в короля на голові. Від неї лишилися самі підвалини й кілька уламків до пояса, розкришених і поплямованих мохом. Мерет поїхав уздовж муру до того місця, де колись була брама. Тут руїни виявилися геть непролазні, тож довелося злізти й вести ступака між каміння. На заході сонце вже зникло за пасмом низьких хмар. Схили поросли дроком і папороттю, а всередині розвалених мурів трави сягали грудей. Трохи вивільнивши меча в піхвах, Мерет сторожко роззирнувся, але беззаконників не побачив. «Невже я день переплутав?» Зупинившись, він потер скроні великими пальцями, але тиску за очима це не послабило. «Чортове сьоме пекло...»
Звідкись із глибини замку долинула слабенька музика, попливла між дерев.
Мерет відчув, що тремтить навіть попри теплий плащ. Відкоркувавши бурдюк, він зробив іще ковток вина. «Можу просто сісти на коня, поїхати у Старгород і пропити золото». Справи з беззаконниками зазвичай погано закінчуються. Ота мала лиха Венда в нього на дупі оленицю випекла, коли взяла його в полон. Не дивно, що жінка потім його зневажала. «Ні, треба закінчити справу. Одного дня Пітир Прищик може стати лордом Переправи, адже в Едвіна синів немає, а в чорного Волдера — самі байстрюки. Пітир не забуде, хто приїздив його викупити». Мерет зробив іще ковток, закоркував бурдюк і повів ступака через бите каміння, дрік і тонкі дерева, які шмагав вітер,— повів на заклик музики туди, де колись був замковий двір.
На землі товстим шаром лежало опале листя, як солдати після страшної битви. На побитій негодою кам’яній гробниці сидів схрестивши ноги чоловік у заплатаному, вицвілому зеленому платті, пальцями пробігаючи по струнах ліри. Музика линула тиха й тужлива. Мерет упізнав пісню.
В пишних палацах прадавніх царів
Привиди з Дженні танцюють...
— Злізай звідти,— сказав Мерет.— Ти на королі сидиш.
— Старому Тристиферу мій кощавий зад не заважає. Молот Правосуддя, от як його прозивали. Давненько він не чув нових пісень,— беззаконник зістрибнув униз. Стрійний і стрункий, він мав вузький, як у лисички, писочок, а рот такий широкий, що усмішка, задавалося, розтягнулася до самих вух. На чоло вітром здуло кілька пасом каштанового волосся. Вільною рукою він закинув їх назад і мовив: — Ви мене пам’ятаєте, мілорде?
— Ні,— нахмурився Мерет.— А маю?
— Я співав у вашої дочки на весіллі. І добре всіх розважив, мені здалося. Отой Пейт, за якого вона вийшла, мій родич. У Семиструмчі ми всі родичі. Тільки виявився він скнарою, коли прийшов час зі мною розплатитися,— здвигнув співець плечима.— Чого ваш лорд-батько ніколи не запрошує мене грати в Близнючках? Невже для його милості моя ліра грає недосить голосно? Я чув, він любить гучну музику.
— Ви золото привезли? — спитав інший голос, різкіший, десь позаду.
У Мерета пересохло в горлі. «Кляті розбійники, завжди по кущах ховаються». У королівському лісі було так само. Тобі вже здається, ти п’ятьох упіймав, аж тут ще десять вискакують нізвідки.
Обернувшись, він побачив, що оточений зусібіч — потворною зграєю зморшкуватих старих і юних хлопців, які ще й голитися не почали,— молодших за Пітира Прищика,— переважно вдягнених у шмаття з грубого полотна, дублену шкіру й розрізнені деталі обладунків, знятих з мерців. Серед них була одна жінка у втричі завеликому на неї плащі з каптуром. Мерет так розхвилювався, що й не міг полічити розбійників, та була їх щонайменше дюжина, а може, й два десятки.
— Я поставив питання,— мовив дебелий бородань з кривими зеленими зубами й поламаним носом; він був вищий за Мерета, тільки живіт мав менший. Голову його захищав напівшолом, а з плечей спадав латаний жовтий плащ.— Де золото?
— У саквах. Сто золотих драконів,— Мерет прочистив горло.— Отримаєте, коли я побачу Пітира...
Не встиг він договорити, як наперед ступив приземкуватий одноокий розбійник, сміливо заліз у сакви й дістав гаман. Мерет уже був потягнувся до нього, але передумав. Беззаконник розв’язав мотузку, витягнув монету, вкусив.
— Смак добрий,— сказав він і зважив гаман на долоні.— І вага теж.
«Золото заберуть, а Пітира не віддадуть»,— знагла запанікував Мерет.
— Це весь викуп. Усе, що ви просили,— у нього спітніли долоні. Він витер їх об штани.— Хто з вас Берик Дондаріон?
Перш ніж стати розбійником, Дондаріон був лордом, тож він, може, все-таки лишився людиною честі.
— Як хто — я,— сказав одноокий.
— От ти клятий брехун, Джеку,— мовив дебелий бородань у жовтому плащі.— Моя черга бути лордом Бериком.
— А мені що — Торосом бути? — розреготався співець.— Мілорде, мені дуже прикро, та лорду Берику довелося поїхати. Часи неспокійні, чимало боїв попереду. Але не бійтеся, ми все й без нього вирішимо.
А Мерет уже боявся не на жарт. І голова гуділа. Ще трішки — й він розхлюпається.
— Ви отримали золото,— сказав він.— Віддайте мені небожа, і я поїду.
Пітир був радше двоюрідним онуком, але Мерет вирішив
