Буря Мечів - Джордж Мартін
— Відчиняй двері,— скомандувала Лайса.— Відчиняй, я сказала. Або сама відчиниш, або я по вартових пошлю,— вона штовхнула Сансу вперед.— Мати твоя бодай хоробра була. Піднімай засуви.
«Якщо я зроблю, як вона каже, вона мене відпустить». Санса витягнула один із бронзових засувів і кинула на землю. Стукнувся об мармур другий засув, тоді третій. Не встигла Санса торкнутися ручки, як важкі дерев’яні двері з гуркотом відкинутися до стіни. Лутка вся була обліплена снігом, і порив холодного вітру влетів у залу разом з цим снігом, аж Санса затремтіла. Вона хотіла відступити, але позаду стояла тітка. Схопивши однією рукою її за зап’ясток, другою рукою тітка штовхнула Сансу між лопаток до відчинених дверей.
За ними було біле небо, сніг — і більш нічого.
— Подивися вниз,— звеліла леді Лайса.— Подивися вниз.
Санса силкувалася вивільнитися, але тітчині пальці вп’ялися в неї, як пазурі. Лайса знову пхнула її, і Санса заверещала. Ліва нога збила вниз трохи намерзлого снігу. Попереду нічого не було — порожній простір, а за шістсот футів унизу до гори ліпився придорожній замок.
— Не треба! — репетувала Санса.— Ви мене лякаєте!
А позаду Марильйон і далі наспівував: «Гей-ноні, гей-ноні, гей-ноні-гей».
— Ти ще просиш мого дозволу піти? Просиш?
— Ні,— Санса, впираючись ногами, намагалася відступити, але тітка не ворушилася.— Не сюди, будь ласка...
Вона підкинула руку, пальці шкрябали об лутку, та не було за що зачепитися, а ноги ковзали по мокрій мармуровій підлозі. Леді Лайса невблаганно штовхала її вперед. Тітка важила на пуд більше, ніж дівчина.
А леді цілувалась на сіннику, ачей,
Гей-ноні, гей-ноні, гей-ноні-гей...—
співав Марильйон. Санса шарпнулася вбік, розревівшись од страху, й одна нога послизнулася і ковзнула просто в порожнечу. Санса заверещала. Вітер, підхопивши спідниці, кусав голі ноги холодними зубами. Вона відчувала, як на щоках тануть сніжинки. Розкинувши руки, Санса намацала Лайсину товсту каштанову косу та вчепилася в неї.
— Волосся! — вереснула тітка.— Волосся відпусти!
Санса, схлипуючи, тремтіла. Вони удвох гойдалися на краю. Удалині грюкали списами в двері вартові, вимагаючи пустити їх. Марильйон урвав пісню.
— Лайсо! Що це означає? — прорвався крізь схлипування й сопіння крик. У високій залі залунали кроки.— Відійди від неї! Лайсо, ти що коїш?
Вартові так і гатили в двері, а Мізинчик прийшов через бічний хід — через двері для лорда позаду помосту.
Лайса розвернулася, послабивши хватку, і Санса вирвалася. Вона впала навколішки, і тут її побачив Пітир Бейліш. Він став як укопаний.
— Алейн! Що тут за біда?
— Вона,— леді Лайса вчепилася Сансі у коси.— Це вона — біда. Вона цілувала тебе!
— Скажіть їй,— заблагала Санса.— Скажіть їй, що ми просто будували замок...
— Тихо! — вереснула тітка.— Я тобі говорити дозволу не давала. Нікому діла нема до твого замку.
— Вона ж дитина, Лайсо. Дочка Кет. Що ти собі думала?
— А я ще хотіла одружити її з Робертом! Вона невдячна! Не... непорядна! Ти не її, щоб вона тебе цілувала. Не її! Я їй просто дала урок, і все.
— Я бачу,— він погладив підборіддя.— Гадаю, вона все зрозуміла. Правда ж, Алейн?
— Так,— схлипнула Санса.— Зрозуміла.
— Не хочу її тут,— тітчині очі заблищали від сліз.— Навіщо ти привіз її у Видол, Пітире? Тут їй не місце. Вона тут чужа.
— То ми її відішлемо геть. Назад на Королівський Причал, якщо хочеш,— він зробив до них крок.— А тепер дай їй підвестися. Дай їй відійти від дверей.
— Ні! — Лайса знову шарпнула Сансину голову. Навколо вихрився сніг, і шумно ляскали спідниці.— Ти не можеш її хотіти. Не можеш. Вона ж дурне безголове дівчисько. Вона не кохає тебе так, як я. А я тебе завжди кохала. Я ж це довела, хіба ні? — сльози побігли по тітчиному червоному обрезклому обличчю.— Я тобі подарувала своє дівоцтво. Я б тобі й сина подарувала, але його вбили місячним узваром — сумішшю польової гвоздики, пижма, холодянки й полину, з ложечкою меду та краплею болотяної м’яти. Я не винна, я не знала, я випила те, що дав батько...
— Це все в минулому, Лайсо. Лорд Гостер помер, і старий мейстер також,— Мізинчик наблизився.— Ти знову випивала? І поменше базікай. Алейн не варто знати більше, ніж потрібно, правда ж? І Марильйону.
Леді Лайса не звертала уваги.
— Кет тобі не дала нічого. Це завдяки мені ти отримав свою першу посаду, це я змусила Джона взяти тебе до двору, щоб ми були ближче одне до одного. Ти обіцяв, що ніколи цього не забудеш.
— Я і не забув. Ми разом, як ти завжди мріяла, як ми завжди планували. Тільки відпусти Сансині коси...
— Не відпущу! Я бачила, як ви цілувалися в снігу. Вона точно як її матір. Кетлін цілувалася з тобою в богопралісі, але ж це було несерйозно, вона тебе ніколи не хотіла. Чому ти її любив більше? Була ж, була ж я-а-а!
— Знаю, кохана,— він зробив ще крок.— І я тут. Тобі треба просто взяти мене за руку, ну ж бо,— простягнув він їй долоню.— Нема причини, щоб лити сльози.
— Сльози, сльози, сльози,— істерично схлипувала вона.— Нема причини, щоб лити сльози... Але ж ти не це говорив на Королівському Причалі. Ти велів мені лити сльози Джону у вино, і я так і зробила. Заради Роберта, заради нас! І написала Кетлін, що це Ланістери вбили мого лорда-чоловіка, як ти й велів. Це було дуже розумно... ти завжди був розумником, я так батькові й казала, я казала: Пітир дуже розумний, він високо піднесеться, обов’язково, обов’язково, а ще він милий і ніжний, і в мене в животі його малюк... навіщо ти її поцілував? Навіщо? Ми ж тепер разом, ми разом по всіх цих роках, по всіх цих роках, навіщо ж ти цілуєш її-і-і-і?
— Лайсо,— зітхнув Пітир,— після всіх штормів, які ми витримали, тобі варто було б мені більше довіряти. Присягаюся, я тебе більше не покину до кінця життя.
— Правда? — плачучи, перепитала вона.— Ох, правда?
— Правда. А тепер відпусти дівчину й ходи поцілуй мене.
Лайса, схлипуючи, кинулася Мізинчику в обійми. Поки вони обіймалися, Санса на чотирьох відповзла від місячних дверей і вчепилася в найближчу колону. Вона чула, як у неї
