Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Я…

— Це моя провина, — визнав князь. — Мені в жодному разі не слід було наражати на ризик наш Дім заради своєї ідіотської маячні.

— Ні, — заперечив Адолін і, здавалося, сам здивувався тому, що сказав. — Ні, батьку. Ти не винен.

Далінар витріщився на сина. Він не це очікував почути.

— Що б саме ти тепер зробив не так? — запитав Адолін. — Припинив би намагатися змінити Алеткар на краще? Став би таким, як Садеас і решта? Ні. Я би не бажав, щоби ти перетворився на таку людину, батьку, — яких би дивідендів нам це не принесло. Вісники свідки, як сильно мені б хотілося, щоби ми не дозволили Садеасу ось так нас ошукати, та я не стану винуватити тебе в його зраді.

Адолін простяг руку й стиснув Далінарів зап’ясток поверх розтруба латної рукавиці.

— Ти правильно робиш, що дотримуєшся Кодексу. І так само мав рацію, намагаючись об’єднати Алеткар. А я був дурнем, що противився тобі на кожному кроці цього шляху. Може, якби я весь час не відволікав тебе, ти й передбачив би наближення сьогоднішнього дня.

Приголомшений князь закліпав очима. Невже Адолін сказав ці слова? Що змінилося в хлопцеві? І чому він говорив це тепер, під час найбільшого з батькових провалів?

А все ж, щойно сказане зірвалося із синових вуст, Далінар відчув, як почуття провини відступає, розвіюване передсмертними криками. І це, на свій лад, було верхом егоїзму.

Чи погодився б він на те, щоби заднім числом змінитися? Так, йому слід було б стати обережнішим. Настороженіше сприймати Садеаса. Та чи махнув би він рукою на Кодекс? Чи став би тим же безжальним убивцею, що й замолоду?

Ні.

Чи мало значення те, що видіння помилялися щодо Садеаса? Чи соромився Далінар тієї людини, яку вони — та ще зачитувана йому книга — зробили з нього? Остання підвалина його внутрішньої ідентичності стала на місце, і князь відчув, що більше не хвилюється. Сум’яття зникло. Він — нарешті — знав, що робити. Більше жодних запитань. Жодної непевності.

Далінар і собі потягнувся та стиснув синову руку.

— Дякую.

Адолін лише коротко кивнув. Князь бачив, що той усе ще сердиться, але син вирішив іти за батьком до кінця — а йти за лідером, поміж усього іншого, означає підтримувати навіть тоді, коли битва складається не на його користь.

Вони відпустили один одного, і Далінар обернувся до солдатів довкола них.

— Час нам вступити в бій, — мовив він, і його голос усе гучнішав. — І ми зробимо це не тому, що шукаємо земної слави, а тому, що решта варіантів ще гірші. Ми дотримуємось Кодексу не для того, щоби мати зиск, а через те, що нам огидні істоти, на яких би ми інакше перетворилися. І ми стоїмо на цьому полі битви самі, бо такі вже ми люди.

Члени Кобальтової гвардії, які оточували їх колом, почали по одному обертатися, озираючись на князя. А позаду них солдати резерву, як світлоокі, так і темноокі, подалися вперед — із жахом в очах, але рішучістю на обличчях.

— Смерть чекає на кожного! — гримів Далінар. — Але якою міркою міряти життя того, хто йде від нас? Багатством, яке він накопичив і залишив нащадкам, щоби було за що гризтися? Славою, яку здобув, щоби поступитися нею тим, хто його вб’є? Високими постами, які посів завдяки випадку? Ні. Ми битимемось тут, бо розуміємо: фінал один і той самий, але шлях до нього вирізняє людей. І коли ми спізнаємо його смак, то зробимо це з високо піднятою головою та зведеними до сонця очима.

Князь виставив руку, прикликаючи Сколкозбройця.

— Я не соромлюся того, ким став, — вигукнув він, і сам зрозумів, що це правда. До чого ж дивно було не відчувати провини! — Інші можуть вкривати себе ганьбою, щоб знищити мене. Нехай же тішаться зі своєї слави. Бо моя залишиться при мені!

Сколкозброєць матеріалізувався, опустившись у його долоню.

Схвальних вигуків не пролунало, але його люди якось випростались і розправили плечі. Страх трохи вщух. Адолін натягнув шолома, і в його руці з’явився власний Сколкозброєць, укритий конденсатом. Він кивнув.

І вони дружно знову кинулися в бій.

«От я й помираю», — подумав Далінар, врізаючись у ворожі ряди. І в цьому віднайшов душевний спокій. Несподіване почуття як для поля битви, але від того ще жаданіше.

Але про дещо він, правда, таки шкодував: бідолаха Ренарін залишався великим князем Холіну по вуха в проблемах і в оточенні ворогів, які наїли шиї на плоті його батька й брата.

«Я так і не подарував йому обіцяної Сколкозбруї, — подумав Далінар. — Доведеться хлопцю пробиватися без неї. Нехай захистить тебе честь наших предків, сину.

Тримайся — і мудрішай швидше, ніж твій батько.

Прощавай».

67

Слова

«Нехай же я більше не відчуватиму болю! Нехай же я більше не плакатиму! Дайґонартіс! Чорний рибалка бере мої муки і споживає їх». — Танатесач, 1173, за 28 секунд до смерті. Досліджувалася темноока вулична штукарка. Варто відзначити подібність до зразка 1172-89.

Четвертий міст відставав від решти армії. Утративши двох носіїв пораненими та виділивши ще чотирьох для їхнього транспортування, обслуга вгиналася під вагою настилу. На щастя, Садеас узяв на цю вилазку чи не кожну мостонавідну команду, разом із тими вісьмома, які позичав Далінару. А це означало, що війську не було потреби чекати на Каладіна та його людей, щоб переправитись.

Виснаження переповнювало хлопця, а міст на його плечах здавався витесаним із каменю. Він не почувався настільки стомленим аж від часу своїх перших днів у команді. Сил пурхала в повітрі попереду нього, стривожено придивляючись, як той крокує на чолі своїх підлеглих, долаючи важкопрохідне плато, а з його обличчя стікає піт.

Удалині останні загони Садеаса скупчилися вздовж провалля, перетинаючи його. Плато, що правило за плацдарм, практично спорожніло. Сама по собі моторошна нечуваність того, що накоїв вельможа, перевертала все єство Каладіна. Він вважав жахливим те, що встругнули з ним. Але цього разу Садеас безжально прирік на загибель тисячі людей — темнооких заразом зі світлоокими. Людей, які мали його за союзника. І ця зрада, здавалося, лягла на хлопця не меншим тягарем, ніж сам настил. Вона гнітила, змушуючи хапати ротом повітря.

Невже люди безнадійні? Убивають тих, кого мали