Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Він квапливо обігнув край настилу, протиснувшись крізь солдатів, що перетинали його. Моаш, вилаявшись, не відставав.

Командир і сам до пуття не розумів, навіщо працював ліктями, проштовхуючись до наступного мосту — Десятого, — яким переправлявся Садеас. Напевно, хотів на власні очі пересвідчитись, що той не отримав поранення. Імовірно, він усе ще був приголомшений. Бо розмах цієї зради був настільки жахливий, що на такому тлі Амарамове віроломство щодо до нього самого здавалось тепер майже дрібницею.

Садеас риссю гнав коня по настилу, і копита гримотіли по деревині. Його супроводжували двоє світлооких у звичайних обладунках. Уся трійця тримала шоломи під пахвою, немов на параді.

Непривітна з вигляду почесна варта спинила Каладіна. Та все ж він стояв досить близько, щоб розгледіти князя, який і справді залишився цілковито неушкодженим. А також достатньо близько, щоби заглянути в гордовите обличчя Садеаса, коли той розвернув коня й озирнувся на Вежу. Довкола війська Холіна аж кишіло новоприбулих паршенді, які оточили його. Та навіть якби не вони, Далінар однаково не мав мостів. І не міг відступити.

— Я попереджав тебе, старий друже, — неголосно, але чутно промовив Садеас, заглушаючи крики вдалині. — Казав, що ця твоя честь колись коштуватиме тобі життя.

І похитав головою.

А тоді розвернув коня й поскакав у протилежному напрямку.

* * *

Далінар зітнув бойовий тандем паршендійців. Але на зміну йому завжди приходив новий. Випнувши підборіддя, князь став у Вітростійку й заходився оборонятись, утримуючи невеличкий пагорбок на схилі й беручи на себе роль тієї скелі, об яку атакувальний вал паршенді неминуче мав розбитися.

Садеас добре спланував свій відхід. У його людей не виникло проблем: вони заздалегідь отримали наказ вести бій так, щоби можна було легко відірватися від супротивника. А ще він мав цілих сорок мостів, щоби разом відступити по всьому фронту. Завдяки всім цим факторам він зміг полишити Холіна досить швидко, як за мірками битв. І хоча Далінар одразу ж наказав своїм людям просуватися вперед, сподіваючись перехопити Садеаса, доки настили залишались наведеними, він і близько не проявив достатньої оперативності. І тепер, коли вся армія «союзника» переправилась, його команди обслуги також відходили.

Адолін бився неподалік. Двоє стомлених чоловіків у Збруї, котрі протистояли цілій армії. Їхні обладунки назбирали страхітливу кількість тріщин. І хоча жоден із них ще не був у критичному стані, та все ж вони сочилися безцінним Буресвітлом, струминки якого здіймалися, мов передсмертні наспіви паршенді.

— Я попереджав тебе не довіряти йому! — гукнув княжич, не відволікаючись від бою.

Зітнувши паршендійський тандем, він саме потрапив під рясний обстріл загону лучників, який вишикувався неподалік. Древка сипались на його лати, дряпаючи фарбу. А одне застрягло в тріщині, розширивши її.

— Я ж казав, — знову крикнув Адолін, опускаючи руку з-перед обличчя й розтинаючи чергову пару паршенді за мить до того, як вони мали опустити на нього свої молоти. — Казав, що він — справжній в’юн!

— Знаю! — гукнув йому у відповідь батько.

— Ми самі в це вплуталися, — волав Адолін так, наче й не чув Далінара. — Дозволили позбавити нас власних мостів. Дали переправити себе на плато ще до підходу другої хвилі паршенді. Залишили йому командування розвідниками. І навіть запропонували план атаки, який без його підтримки неминуче прирікав нас на оточення!

— Знаю!

Далінарове серце обливалося кров’ю.

Садеас здійснив наперед продуманий, ретельно спланований і вкрай підступний акт віроломства. Тиск переважних сил противника й вимушений відступ для врятування життя були тут ні до чого — хоча саме це він, поза сумнівом, і заявить, коли повернеться назад до табору. Мовляв, катастрофа. Паршенді з усіх сторін. Спільна атака підірвала рівновагу, і йому — на превеликий жаль — довелося відійти, залишивши друга. Людям ротів не позашиваєш — дехто з них напевно проговориться, як було діло, й інші князі обов’язково дізнаються, що ж сталося насправді. Але ніхто не звинуватить його відкрито. Тільки не після такого рішучого й потужного маневру!

Народ у таборах заплющить на це очі. Холін занадто дратував решту князів, і ті не зчинятимуть ґвалту. Єдиним, хто міг йому висловити все, був Елгокар, але він прислухáвся до Садеаса. Це краяло Далінарові серце. Невже все від початку й до кінця було облудою? Невже він і справді міг настільки помилитися в цій людині? А як же розслідування, що знімало з нього підозру? А їхні плани й спогади? Усе — брехня?

«Я врятував тобі життя, Садеасе». Холін спостерігав, як віддаляється штандарт «союзника», перетинаючи сусіднє плато. І раптом серед уже ледь помітного почту якийсь вершник у червоній Сколкозбруї повернув коня та озирнувся. То Садеас дивився, як його старий друг б’ється не на життя, а на смерть. Та забарившись на мить, він знову розвернувся й поскакав далі.

Паршенді брали в лещата передній край, де Далінар та Адолін давали їм відсіч попереду своєї армії. Переважаючи числом, противник тіснив почесну варту. Князь зіскочив долі та зітнув ще один ворожий тандем, але й отримав черговий удар у передпліччя. Довкола аж кишіло паршенді, і Далінарові охоронці почали піддаватися.

— Відходь! — гукнув він Адоліну, а тоді й сам став задкувати до основних сил.

Юнак вилаявся, проте зробив, як веліли. Батько й син відступили за першу лінію оборони, де засапаний старший Холін стягнув розтрісканого шолома. Попри Збрую, він без перерви бився досить довго, щоб захекатись. Князь вдячно прийняв від одного з гвардійців бурдюк, те саме зробив і Адолін. Далінар змочив водою, що встигла нагрітися, рот і лице. Вода мала металічний присмак дощівки.

Княжич опустив свій міх, бовтаючи в роті набрану воду. Він зустрівся очима з батьком, і його обличчя виглядало похмурим і загнаним. Адолін знав. Як і сам Далінар. Як, напевно, і решта солдатів. У цій битві їм не вціліти. Паршенді не залишали живих. Князь зібрався з силами, готуючись почути від сина чергову порцію звинувачень. Увесь цей час хлопчина мав рацію. Бо що б не являли собою видіння, вони підвели Далінара принаймні в одному: довіра до Садеаса прирекла їх на загибель.

Зовсім недалеко від них гинули люди, волаючи й проклинаючи ворога. Князь рвався в бій, але змушений був хоч хвилю перепочити. Його військо нічого не виграє, якщо втратить Сколкозбройного через утому.

— Ну? — зажадав Далінар. — Кажи. Адже це я привів нас до