Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Він приземлився в положенні напівприсівши, і його Збруя дзенькнула. Кілька вцілілих паршенді спробували розкрутити пращі, але Далінар схопив із купи дві каменюки та, легко втримуючи їх у закутих у броню долонях, пожбурив у ворогів. Ті врізалися в супротивників з достатньою силою, щоб, проламавши грудини, поскидати пращників з останця.
Холін усміхнувся та взявся шпурляти камені й далі. Щойно останній паршендієць полетів додолу, князь розвернувся і, прикликавши Сколкозбройця, окинув поглядом поле битви.
Синьо-сталева з полиском стіна списів зіткнулася з чорно-червоним масивом паршенді. Далінарові солдати справлялися добре, відтісняючи противника на південний схід, де його мали загнати в кут. Очолював операцію Адолін — це було видно по осяйній Збруї.
Глибоко дихаючи у своєму Запалі, князь заніс Сколкозбройця над головою, і його лезо заблищало на сонці. Унизу, на плато, його люди збадьорилися, і їхній бойовий клич заглушив воєнний наспів паршенді. Довкола Далінара появилися спрени слави.
Прародителю бур, до чого ж добре було знову перемагати! Він зіскочив зі скельної формації, цього разу — як виняток — обравши коротший, але й небезпечніший спосіб спуску. Важко гепнувшись об камінь, князь упав посеред загону паршенді, а з його обладунку заклубочилося блакитне Буресвітло. Він закрутився дзиґою, стинаючи їх, і воїну пригадались роки, проведені в битвах пліч-о-пліч із Ґавіларом. У перемогах і завоюваннях.
Упродовж тих років вони з братом дещо створили. З роздроблених осколків — монолітну, згуртовану державу. Як-от висококласні реставратори відновлюють розбиту коштовну вазу. Заревівши, Далінар прорубався крізь стрій паршенді туди, де билася Кобальтова гвардія, силкуючись з’єднатися з ним.
— Затискаймо їх! — гукнув він. — Передайте далі мій наказ! Усім ротам просуватися схилом Вежі вгору!
Солдати здійняли списи, і вістові побігли доводити до відома командирів його розпорядження. Далінар розвернувся й кинувся в гущу паршенді, просуваючись сам і ведучи за собою армію. А на північ від них наступ Садеаса захлинувся. Що ж, люди Холіна зроблять його роботу за нього. Якщо їм вдасться пробитися тут уперед, можна буде розколоти сили противника, а там і розгромити, притисши їхній північний фланг до війська Садеаса, а південний — до скелястого краю плато.
За спиною князя вперед ринула його армія, а всередині нього — шумував Запал. Який дарував міць. Силу — більшу, ніж у Сколкозбруї. Енергію — більшу, ніж замолоду. Майстерність — більшу, ніж та, що досягається впродовж життя тренувань. Гарячку могутності. Паршендієць за паршендійцем валилися долі під помахами його меча. Він не міг різати плоть, і все ж розкраював ворожі ряди. Інерція наскоків паршенді нерідко проносила повз нього скульгавілі трупи, уже після того, як їхні очі вигоряли. Противник став подаватися, кидаючись тікати або задкуючи. Князь широко всміхнувся з-під напівпрозорого забрала.
От що означало жити. От що означало панувати. Ґавілар був лідером, імпульсом, живим утіленням завоювань. Але Далінар був воїном. Недруги Холінів скорилися братовій владі, проте за всім цим стояв Чорношип: саме він розсіював їхні полки, бився на дуелях з їхніми очільниками й винищував їхніх кращих Сколкозбройних.
Князь гарикнув на паршенді, й уся ворожа лава ввігнулась, а тоді розсипалася. Підбадьорені алеті ринули вперед. Далінар долучився до них, кидаючись в атаку попереду свого війська й женучи геть бойові тандеми противника, що відступали на південь чи північ, прориваючись на з’єднання з більшими силами, які все ще трималися там.
Він саме порівнявся з такою парою. Один із них обернувся, щоб відігнати його ударами молота, але Холін, сам не помітивши коли, зітнув нападника Сколкозбройцем, а тоді вхопив іншого паршендійця й легким порухом руки пожбурив додолу. Широко всміхаючись, Далінар здійняв клинок над головою, занісши його над солдатом.
Той незграбно пробував відповзти, притримуючи руку, вочевидь, роздроблену внаслідок падіння. Він звів на князя нажахані очі, і довкола нього з’явилися страхокузьки.
«Та це ж зовсім хлопчисько».
Далінар завмер, стискаючи Сколкозбройця над головою, у напружених руках. Ці очі… це лице… Паршенді, може, і не були людьми, але риси — й вирази — їхніх облич нічим принципово не відрізнялися. Якби не мармурова шкіра й дивні нарости панцирних лат, цей хлопчак міг бути конюхом у його стайні. Кого той бачив над собою? Безликого монстра в непробивному обладунку? Якою була історія життя цього хлопчини? Та за часів убивства Ґавілара він іще ж пішки під стіл ходив!
Далінар, хитаючись, позадкував, і його Запал зник. Якийсь Кобальтовий гвардієць, пробігаючи мимо, ніби між іншим увігнав меча в шию паршендійського парубійка. Князь здійняв долоню, але все сталося надто швидко, і він нічого не встиг удіяти. Солдат не помітив жесту Холіна.
Далінар опустив руку. Довкола мчали його люди, перекочуючись через ворогів, котрі кинулися навтьоки. Більшість паршенді все ще билися, опираючись з одного боку Садеасу, а з іншого — Далінару. Східна крайка плато була зовсім близько, праворуч від князя: він списом увігнався в ряди противника, пропоровши їх прямо по центру, і відкинув дві половини на північ та південь.
Довкола лежали загиблі. Багато з них попадали долілиць, оскільки ратища й стріли Холінового війська вколошкали їх у спину. Дехто з паршенді був усе ще живий, хоча й при смерті. Вони мугикали чи шепотіли собі під ніс свою дивну нав’язливу пісню. Ту, яку затягували, очікуючи на кінець.
Їхні шепітні передсмертні пісні здіймалися наче прокляття привидів на Марші душ. Холін завжди вважав наспів смерті найкрасивішим з усіх, які чув від паршенді. Його звуки, здавалося, заглушали рик, брязкіт і зойки битви, що точилася неподалік. Як і завжди, кожен паршендієць співав в ідеальній гармонії з наспівами товаришів. Неначе всі вони чули одну й ту саму мелодію, яка линула звідкись іздалеку, і підтягували запіненими, скривавленими губами, домішуючи передсмертний хрип.
«Але ж Кодекс, — подумав князь, обертаючись у бік січі за участю його воїнів. — Ніколи не вимагай від своїх людей жертви, яку не приніс би сам. Ніколи не вимагай від них битися в тих умовах, у яких би відмовився битися сам. Ніколи не вимагай від жодного з них учинку, яким не забруднив би власних рук».
Йому стало зле. Не було в цьому ніякої краси. І слави не було. Як і сили, міці чи життя. Були лиш огида, відраза й жахіття.
«Але ж вони вбили Ґавілара», —