Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Легенди оповідали про битви, у яких Сколкозбройні залишались останніми, хто тримався на ногах, і лише після затяжних героїчних боїв ворогам удавалося повалити їх долі. Чистої води вигадки. Бо якщо спочатку перебити Сколкозбройних, можна підібрати їхні клинки й повернути їх проти неприятеля.

Він знову завдав удару, і втома уповільнила його м’язи. Спочатку померти. Місце для цього підхоже. «Ніколи не вимагай від них того, чого не зробив би сам…» Далінар спотикався на камінні, і його Сколкозбруя здавалася такою ж важкою, як і звичайні лати.

Князь міг бути задоволений із того, як розпорядився своїм життям. Але його люди… адже він підвів їх. Думка про те, як по-дурному горе-командувач дав заманити їх у пастку — от що викликало відразу.

А ще, звісно, залишалась Навані.

«Це ж треба — саме тоді, коли я нарешті зібрався повпадати за нею, — подумав Далінар. — Шість змарнованих років. Ціле життя нанівець. А тепер їй знову доведеться когось оплакувати».

Ця думка спонукала його занести руки над головою й надійніше поставити ноги на камені. Князь відбивався від паршенді. Продовжував боротьбу. Заради неї. Він не дозволить собі впасти, доки в нього залишаються сили.

Неподалік сочилася Буресвітлом і Адолінова Збруя. Юнак усе більше й більше напружував сили, прикриваючи батька. Вони навіть не обговорювали, чи не варто спробувати перестрибнути провалля й утекти. Розколини були настільки широкі, що їхні шанси виглядали примарними — а крім того, вони не полишать своїх людей на погибель. Холіни жили згідно з Кодексом. Згідно з ним і помруть.

Далінар знову завдав удару, тримаючись поруч Адоліна, але на мінімально необхідній віддалі — щоб не поранити один одного. Саме так ведуть спарений бій Сколкозбройні. Під шоломом його обличчя стікало потом. Він востаннє кинув погляд на армію, що зникала вдалині, заледве видніючись на горизонті. Позиція, яку він утримував, якраз давала хороший огляд на захід.

«Будь проклята ця людина на…

На…

Кров моїх пращурів, а це що таке?»

Перетинаючи західне плато, у напрямку Вежі біг невеличкий загін. Одинока мостонавідна команда, що несла настил.

— Не може бути, — сказав Далінар, відступаючи зі своєї позиції, а Кобальтова гвардія — точніше, її залишки — кинулася його прикривати. Не вірячи власним очам, він підняв забрало. Решта сил Садеаса відійшла, а одна-єдина команда обслуги залишилася. Чому?

— Адоліне! — гукнув князь, указуючи в той бік Сколкозбройцем, і хвиля надії затопила його.

Юнак обернувся й прослідкував за батьковим жестом.

— Так не буває! — викрикнув він. — То якась пастка!

— Украй недолуга, якщо це таки вона. Ми й без того покійники.

— Але чого б це йому висилати одну команду назад? Навіщо?

— А яка різниця?

Посеред битви обоє на мить завагалися. Але як їм бути, знав кожен із них.

— Для ата-а-аки — шику-у-уйся! — скомандував Далінар, озираючись на своїх людей. Прародителю бур, як мало їх залишилось! Менше половини від початкових восьми тисяч.

— У шере-е-енги-и — става-а-ай! — закричав Адолін. — Усім підготуватися виступати! Будемо прориватися, хлопці. Зберіться з останніми силами. Нам випав шанс!

«Правда, примарний, — подумав Далінар, опускаючи забрало. — Нам доведеться пробитися через усю паршендійську армію».

Навіть якщо вони й спустяться схилом, то, найвірогідніше, знайдуть мостонавідників мертвими, а настил — на дні прірви. Паршендійські лучники вже шикувалися, і залишалося їх більше сотні. Це обіцяло справжню бійню.

Але ще — давало надію. Крихітну безцінну надію. Якщо його армія й не досягне успіху, вона зазнає поразки, намагаючись ухопитися за цю соломину.

Високо здійнявши Сколкозбройця та відчуваючи приплив сили й рішучості, Далінар кинувся вперед на чолі своїх людей.

* * *

Каладін удруге за день мчав на позиції озброєних паршенді, виставивши поперед себе щита й прикривши тіло латами, зрізаними з трупів полеглих ворогів. Він, напевно, мав би відчувати огиду до того, що зробив, щоб отримати ці обладунки. Але його вчинок був нічим не гірший за те, що накоїв неприятель, убивши Данні, Мапу й того безіменного мостонавідника, який виявив до Каладіна прихильність у його перший день у команді. Він і досі носив сандалії того чоловіка.

«Ми та вони», — подумалося йому. Солдат міг думати про все це лише так. Але того дня Далінар Холін і його люди були частиною «нас».

Загін паршенді помітив наближення мостонавідників і тепер шикувався, готуючи луки. На щастя, Далінар, здавалося, теж звернув увагу на Каладінову команду, оскільки армія в синьому заходилася прокладати собі шлях до порятунку.

Усе це ніяк не мало спрацювати. Ворогів було забагато, а військо Холіна неминуче вже мало бути геть виснаженим. Назрівала чергова катастрофа. Але вперше в житті Каладін кинувся їй назустріч, добре розуміючи, на що йде.

«Це мій вибір, — думав він, поки паршендійські лучники шикувалися. — Річ не в якомусь божку, що не спускає з мене сердитих очей, не у витівках спренів, не в зигзагах фортуни.

Це все я. Я не хотів залишити Тіена самого. Я вирішив атакувати Сколкозбройного, рятуючи Амарама. Я за власним почином втікав із невільничих ям. І ось тепер я зробив вибір — спробувати визволити цих людей, хоч і знаю, що в мене, напевно, не вийде».

Паршенді дали залп, і Каладін відчув якесь піднесення. Зникла втома, відступила знемога. Він ішов у бій не заради Садеаса. Не для того, щоб набити чиїсь кишені. Ця битва була задля захисту.

У нього полинули стріли, але він відбив їх дуговим помахом щита. На їхнє місце прилетіли інші, посвистуючи то тут, то там, шукаючи його плоть. Проте він завжди виявлявся на крок попереду: підстрибував, коли ті цілили йому в стегна, ухилявся, якщо вони мали вп’ястися в плечі, та здіймав щита, щойно вони підлітали до обличчя. Це було нелегко, і чимало з них таки підібралися досить близько, потрапивши в нагрудник чи нагомілковики. Але цілі не досягла жодна. У нього виходило. Він…

Та щось пішло не так.

Він спантеличено відхилився від двох стріл.

— Каладіне! — гукнула Сил, котра ширяла неподалік, знову набувши мініатюрнішої форми. — Он там!

І вказала пальчиком на інше плато — сусіднє з тим, звідки Далінар розпочинав свій наступ. Чимало паршенді перестрибнуло туди й тепер опускалися на одне