Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

«Об’єднай їх…»

Рошар колись був єдиний. Чи входили в цю єдність і паршенді?

«Ти не знаєш, чи можна довіряти видінням, — нагадав він собі, а за спиною саме виросла його почесна варта. — Їх могли наслати Спустошувачі чи Охоронниця ночі. Чи бозна-хто інший».

У ту мить такі аргументи здалися йому заслабкими. Чого хотіли від нього видіння? Принести Алеткару мир, згуртувати народ, чинити справедливо та чесно. Хіба не міг він давати оцінку візіям, основуючись на ці завдання?

Поклавши лезо Сколкозбройця на плече, він похмуро попрямував між полеглих у північний бік, де його й Садеасові люди затисли паршенді в лещата. Нудота посилилась.

Та що ж це коїлося з ним?

— Батьку! — нестямно заволав Адолін.

Далінар обернувся й побачив сина, який мчав до нього. Збруя юнака була забризкана кров’ю паршенді, але його Сколкозброєць, як і завжди, сяяв.

— Що нам робити? — ледь видобув захеканий Адолін.

— Із чим? — не зрозумів князь.

Той розвернувся й тицьнув пальцем на захід — у бік плато на південь від того, звідки Далінарове військо розпочало свій наступ понад годину тому. Там, перестрибуючи широчезне провалля, з’явилася гігантська армія паршенді. Друга.

Князь підняв забрало, і свіже повітря омило йому лице. Тоді ступив крок уперед. Він передбачав таку можливість, але ж хтось мав би попередити їх. Куди дивилися розвідники? І що…

Його продер мороз.

Затремтівши всім тілом, він метнувся до однієї з гладких, випнутих скельних формацій, які всівали всю Вежу.

— Батьку? — запитав спантеличений Адолін, кидаючись услід.

Далінар відшпурнув Сколкозбройця й подерся нагору, прямуючи до вершини. Здолавши підйом, він звівся на ноги та глянув у північному напрямку, поверх голів свого війська й паршенді. На північ, у бік Садеаса. Адолін теж виліз і став поруч батька. Долоня в латній рукавиці ляснула відкинутим забралом.

— Тільки не це… — прошепотів він.

Армія Садеаса відступала через прірву на північніше плато, що також слугувало плацдармом. Половина вже переправилась. Вісім команд обслуги, які той позичив союзнику, ще раніше відійшли й кудись зникли.

Садеас кидав Далінара та його людей напризволяще, оточених із трьох сторін паршенді, самих-самісіньких, на Розколотих рівнинах. І забрав із собою всі мости.

66

Кодекс

«Цей речитатив, цей спів, ці скреготливі голоси». — Кактач, 1173, 16 секунд до смерті. Досліджувався гончар середніх років. За словами знайомих, упродовж останніх двох років бачив дивні сни під час великобур.

Знесилений Каладін розмотав пов’язку на Шраммовій рані, щоб оглянути шви й замінити бинти. Стріла поцілила в правий бік щиколотки й, відскочивши від головки малогомілкової кістки, пропорола м’язи по краю ступні.

— Тобі дуже пощастило, Шрамме, — сказав Каладін, наново перев’язуючи тому ногу. — Ти зможеш ходити — якщо лише не напружуватимеш стопи, аж доки рана не загоїться. А назад до табору тебе понесуть.

Позаду них шаленіла битва з її криками, гуркотом і пульсацією. Тепер вона віддалилася, сконцентрувавшись уздовж східної крайки плато. Праворуч від Каладіна Лопен напував Тефта, вливаючи йому воду в рот. Немолодий мостонавідник нахмурився й здоровою рукою забрав у гердазійця бурдюк.

— Я не каліка, — гаркнув поранений.

Він і досі лишався слабким, але поборов своє первісне запаморочення.

Каладін, усе ще сидячи, змучено випростався. Коли Буресвітло вичерпувалось, той завжди почувався виснаженим. Незабаром це мало минутися: від початку штурму минуло вже понад годину. У капшуку лежали ще кілька заряджених сфер, але він пересилив у собі потяг усотати їхнє Світло.

Командир підвівся, збираючись зібрати кількох людей, щоб перенести Шрамма й Тефта до дальнього краю плато, — просто на той випадок, якщо бій складеться невдало і їм доведеться відступати. Хоча таке було малоймовірно: коли він востаннє звертав на це увагу, алетійських солдатів супроводжував успіх.

Хлопець знову окинув поглядом поле битви. І від побаченого застиг на місці.

Садеас відступав.

Спочатку це здалось йому настільки неможливим, що Каладін не повірив власним очам. Чи не здійснював той обхідного маневру, щоби напасти з іншої сторони? Але ні: ар’єргард був уже по цей бік мостів, та й штандарт Садеаса наближався. Невже великий князь отримав поранення?

— Дрегі, Лейтене, хапайте Шрамма. Скеле й Пійте, ви беріть Тефта. Дуйте до західної крайки плато й приготуйтеся втікати. А всі решта — до настилу й по місцях!

Члени команди, які тільки тепер помітили, що відбувається, хутко взялися виконувати наказ.

— Моаше, ти зі мною, — звелів Каладін і поспішив до мосту.

Той майнув услід, тримаючись поруч.

— Що коїться?

— Садеас відходить, — сказав командир, придивляючись, як тане, неначе віск, потік князівських солдатів у зеленому, відкочуючись від паршендійських рядів. — Хоча для цього немає підстав. Битва тільки розпочалася, і його люди брали гору. Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, — це те, що він, напевно, поранений.

— А нащо тоді відводити всю армію? — не зрозумів Моаш. — Чи ти гадаєш, що його…

— Штандарт і досі майорить, — перебив Каладін. — Тож він має бути живий. Хіба що його не стали спускати, аби втримати військо від паніки.

Вони з Моашем дісталися до краю настилу. Позаду них решта Четвертого мосту квапливо шикувалася в шеренгу. Матал затримався по інший бік прірви, радячись із очільником ар’єргарду. Після короткої розмови він перетнув провалля й побіг уздовж команд обслуги, гукаючи, щоби готувалися до переносу. Зиркнувши на людей Каладіна, той побачив, що вони вже построїлися, тож поспішив мимо.

Справа від хлопця, на прилеглому плоскогір’ї — тому, звідки починав свій наступ Далінар, — вісім позичених мостонавідних загонів відходили з поля бою й переправлялися на їхнє плато. Накази їм віддавав світлоокий офіцер, якого Каладін не впізнав. А позаду них, ще далі на південний захід, якраз прибула нова армія паршенді й ринула на Вежу.

Садеас підскакав до прірви. Його фарбована Сколкозбруя виблискувала на сонці, не маючи ні єдиної подряпини. Власне, не постраждала й уся його почесна варта. Хоча вони й переправлялися на Вежу, але уникли зіткнення з противником і повернулися. Чому?

І тоді Каладін уторопав. Армія Далінара Холіна, що билася ближче до верхнього краю похилого клину, тепер опинилась в оточенні. Новоприбуле паршендійське військо ринуло в ті сектори плато, які до того контролював Садеас, нібито втримуючи коридор для відходу союзника.

— Вони покинули його! — скрикнув